Search Results

На початку березня Мистецький арсенал стартував виставковий сезон 2025 року персональною виставкою “Світлячок” мисткині Анни Звягінцевої. Соло-проєкт продовжує програму, яку розпочали в інституції ще до повномасштабного вторгнення: репрезентація визначних імен у новітній історії українського мистецтва. фрагмент експозиції виставки "Світлячок" Анни Звягінцевої у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Олександр Попенко / Мистецький арсенал Кураторка проєкту Наташа Чичасова каже, що ця експозиція – своєрідний портрет Анни Звягінцевої, художниці неймовірно тонкої уважності. Мисткиня вдивляється у світ і влучно вхоплює рутинні малопомітні моменти, які здаються неважливими, але насправді великою мірою формують нас. Назва проєкту – його центральний образ, метафоричний і реальний: сонячний зайчик, який мандрує простором, уособлює світло і надію всередині кожного з нас.  Хронологія виставки зворотна: знайомство з практикою мисткині розпочинається з сучасності, а завершується 2013 роком. Однак, за словами кураторки, “правильний” (хронологічний - ред.) порядок також має право на існування. Йдучи з минулого до сьогодення, можна простежити як елементи ранніх творів мисткині викристалізовуються у її сучасних роботах. Саме такий варіант прочитання приведе нас до світла, що існує попри все, до світлячка, який зустрічає глядачів на початку експозиції. Наташа Чичасова, кураторка проєкту (зліва) та Анна Звягінцева (справа) на відкритті виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети Ретроспективний підхід дає змогу побачити, що насправді практика художниці – це про сталість і вірність певним переконанням, змінюється лише спосіб подачі.  “ Спостереження за світом, який існує довкола, потім трансформуються в певні роботи, які можуть набувати будь-якої форми”, – зазначає Наташа Чичасова. “Тобто можна сказати, що всі ці роки я працюю, можливо, над одними темами. Мене цікавить одне і те саме, просто воно проявляється в дуже різних матеріалах, формах та ідеях”, – доповнює Анна Звягінцева.   “Світлячок” – надзвичайно особистий проєкт. Усі роботи обмірковані та пропущенні авторкою крізь себе. Власне, однією з призм, через яку мисткиня сприймає світ, став материнський досвід. Після того, як Анна народила доньку, вона багато роздумувала над темою фізичного контакту. Саме так, у 2017 році, народився проєкт “Недоречні доторки”, а звернення до тілесності, в різних формах, розвинулося у її майбутніх творах. До слова, торік “Недоречні доторки” Звягінцевої були представлені на 60-й Венеційській бієнале в межах проєкту “З України: Сміливі мріяти” від Пінчук Арт Центр у . фрагмент проєкту “Недоречні доторки” Анни Звягінцевої в межах виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газет и Обраний часовий проміжок, 2013-2025 рр. ( чи 2025-2013 рр. - ред. ), натякає на наскрізну тему проєкту. Художниця зазначає, що не бувала на сході країни, але постійно роздумувала над тим, як вона може розповісти про війну перебуваючи там, де вона є. Одним з символів, які з початком тривожних новин змінили своє первісне значення на вісників небезпеки, стали вікна. У 2015-му Анна створила роботу “Намалювати вікно, зім’яти папір”, як відлуння вторгнення, яке було чути у Києві.  Розповідаючи про війну, Звягінцева часто звертається до образів природи: “Трава виросте, що б там не було. Все пройде, а трава виросте”, – говорить мисткиня. Роздуми авторки не лише про відновлення, а й про небезпеку. Художниця оприявнила свій підсвідомий страх, коли її дитина попросила пробігтися по траві. Так з’явилася робота – “Запілля” (2023), для якої мисткиня зібрала те, що може приховати у собі поле.  “Як би не хотілося дегуманізувати ворога, зло все-таки чинять люди”, – зазначає кураторка Наташа Чичасова. Робота “Сталий костюм для окупанта” (2022)  про це. Мисткиня створила прозорий одяг, що є спідньою білизною, і розмістила у ньому насіння. Коли загарбник поляже на нашій землі, воно проросте з його тіла. 2023 року "Костюм для окупанта" експонувався в межах інавгураційної виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” під кураторством Катерини Яковленко, Наталії Маценко та Бориса Філоненка у центрі сучасного мистецтва Jam Factory Art Center . ескіз до роботи “Намалювати своє вікно, зім’яти папір” в експозиції виставки "Світлячок" Анни Звягінцевої у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети інсталяція “Намалювати своє вікно, зім’яти папір” в експозиції виставки "Світлячок" Анни Звягінцевої у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети фото 1: робота “Сталий костюм для окупанта” Анни Звягінцевої в експозиції виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі (Київ) ; фото 2,3 : ця ж робота та її детальний фрагмент в експозиції виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” в Jam Factory Art Center (Львів, 2024 р.) фото 1 - Анастасія Курінська для [есте́т] газети, фото 2,3 - Ія Степанюк Звернення до теми тілесності, інтерес до якої виник внаслідок материнського досвіду, прослідковується також у роботі “Сховок” (2023). Сукня, що будь-якої хвилини може стати поховальним саваном, огортається будиночком, що є примарним символом безпеки. Поряд знаходиться ще одна текстильна робота – “На повернення”, завдяки якій мисткиня прагне осмислити тему ампутації. Це алюзія на твір Андерсена “Дикі лебеді”, де головна героїня плела сорочки з кропиви для своїх братів-лебедів, однак не встигла завершити, тож один з них лишився з крилом. Робота Анни є процесуальною: художниця щораз дов’язує рядок сорочки, але ніколи не закінчить її.  робота “Сховок” Анни Звягінцевої в експозиції виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети робота “ На повернення ” Анни Звягінцевої в експозиції виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети робота “Світлячок” Анни Звягінцевої в експозиції виставки "Світлячок" у Мистецькому арсеналі. Київ, березень 2025 фото — Анастасія Курінська для [есте́т] газети Експонат, який розпочинає (або завершує) виставку – також сорочка, особиста річ художниці, яку вона масштабувала до розмірів хатинки-прихистку. Вона взаємодіє з пейзажами, створення яких здавалося мисткині дивним і сміливим відчуттям. Усе перелічене – середовище існування світлячка, до якого спрямовані роботи в інших залах. Попри інтимність, практика Звягінцевої працює не лише з темою особистої, а й колективної пам'яті. Мисткиня не маніфестує, а говорить натяками, для оприявлення яких варто бути уважними.  Виставка триває до 4 травня . Раніше ми також писали про те, що Мистецький арсенал виклав у вільний доступ електронний каталог своєї колекції . Збірка цього Національного культурно-мистецького та музейного комплексу формувалася упродовж майже двох десятиліть. Нині вона нараховує 9081 музейний предмет. Відтепер з колекцією інституції можна познайомитися в онлайн-форматі . також читайте: СЮРРЕАЛІЗМ ТА МОВА СНІВ. ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО МИСТКИНЮ ЕММУ АНДІЄВСЬКУ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Анастасія Курінська Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Щороку у квітні музеї та галереї запрошують своїх відвідувачів спробувати оригінальний досвід — подивитися на твори мистецтва повільно й без поспіху, роздивитися усі деталі, побачити (приховані) сенси… Slow Art Day (День неспішного мистецтва) — індивідуальний експеримент, який перетворився на глобальний рух, до якого нині долучилося вже близько 200 артінституцій. фото — Pauline Loroy  / Unsplash , колаж — Надія Ярощук для [есте́т] газети " Тут потрібно бігти щодуху, аби лише залишатися на місці, а щоб кудись дістатися, потрібно бігти хоча б удвічі швидше! ", – писав колись Льюїс Керрол у своїй "Алісі в Країні Див". І, здається, що ця цитата, на диво (даруйте за каламбур) влучно схарактеризувала реалії життя не лише у Країні Див 200 років тому, а й те, що відбувається у багатьох сучасних країнах впродовж останніх кількох десятиліть. Умовне “сповільнення” стає для людей викликом, розкішшю, часом навіть актом протесту. Тим часом суспільні процеси мають тенденцію до ще більшого “пришвидшення”: швидка їжа, швидка мода, журналістика заголовків… Не оминуло це й сферу мистецтва. Щороку у музеях та галереях натовпи відвідувачів дивляться на тисячі, мільйони робіт, але чи бачать вони бодай одну? В музеях, де експонуються “зіркові” твори, вже склалося якесь неписане правило, коли відвідувачі шикуються півколом на відстані півтора-два метри від експоната і кожен розглядає його з того ракурсу, з якого пощастить, й лише доти, доки натиск другого ряду охочих глянути на роботу не стає надто сильним; по тому музейний броунівський рух переміщує відвідувача до наступного твору мистецтва на наступні кілька секунд.  численні відвідувачі галереї Uffizi роздивляються "Весну" Сандро Боттічеллі фото — Тетяна Буняк в музеях, де експонуються “зіркові” твори, вже склалося якесь неписане правило, коли відвідувачі шикуються півколом на відстані півтора-два метри від експоната і кожен розглядає його з того ракурсу,   з якого пощастить; на фото люди роздивляються "Народження Венери" Сандро Боттічеллі в галереї Uffizi фото — Тетяна Буняк За даними нещодавнього соцдослідження, опублікованого у часописі Empirical Studies of the Arts, середньостатистичний відвідувач музею для огляду окремого  експонату приділяє 15-20 сек унд . Порівняно з даними такого ж дослідження за 2011 рік, час зріс на декілька секунд, але пов’язано це не зі збільшенням хронометражу власне споглядання твору мистецтва, а з тим, що тепер з’явилося ще й бажання сфотографувати його (або зробити селфі на його тлі), тому додався час на розглядання предмета через об’єктив гаджета для максимально вдалого кадру.  Влітку 2008 року американець Філ Террі захотів провести експеримент — дізнатися, що станеться, якщо відвідувачі музеїв та галерей спробують змінити свої звички та замість того, аби мчати залами та дивитися на силу-силенну експонатів по (середньостатистичних) 15-20 секунд, подивляться лише на кілька робіт, але впродовж довшого часу? Для свого експерименту Террі обрав нью-йоркський Єврейський музей, де саме тривала виставка “Action/Abstraction”. Візит його затягнувся на понад годину, і увесь цей час він роздивлявся одну-єдину роботу — “Фантазію” (1943 р.) Ганса Гофмана. фрагмент експозиції виставки Action/Abstraction: Pollock, de Kooning, and American Art, 1940-1976 у нью-йоркському Єврейському музеї, травень 2008 фото — The Jewish Museum, New York У процесі того, як пильний погляд Террі ковзав полотном, він почав робити несподівані для себе відкриття, наприклад, застиглі краплі фарби на картині Гофмана нагадали йому про іншого американського митця Джексона Поллока (чия робота “Зближення” тоді висіла у сусідньому залі). Террі згадав, що дружина Поллока, Лі Краснер, була ученицею Гофмана, і тоді він задумався, чи техніка “бризкання” фарбою на полотно, яку використовував Гофман, мала у майбутньому вплив на Поллока. Террі не цікавила якась однозначна відповідь на це питання, наукове обґрунтування чи дослідження, це був просто вільний плин його думок, навіяний довгими хвилинами, проведеними віч-на-віч з картиною. Філ Террі, засновник Slow Art Day фото - x.com , колаж — Надія Ярощук для [есте́т] газети Влітку 2009 року Філ Террі вирішив розширити межі свого експерименту. Він запросив чотирьох друзів до MoMA (Museum of Modern Art у Нью-Йорку) і, пояснивши їм суть дослідження, провів там увесь день, розглядаючи 3 обрані роботи. Захопливі відгуки учасників надихнули Філа спробувати провести аналогічну акцію серед ще ширшого кола артентузіастів і вже за кілька місяців, у жовтні 2009, неспішно споглядали мистецтво у 16 музеях та галереях США, Канади і Європи. Навесні 2010 року кількість інституцій збільшилася до 55, а учасників було вже понад 2000. Всі були у захваті, судячи з відгуків у соцмережах проєкту, експеримент вдався. Тоді, вже офіційно, Філ Террі започаткував “День неспішного мистецтва” (Slow Art Day), який швидко став міжнародною музейною традицією. на думку куратора й артконсультанта Йохана Ідема, аби відвідувачі дійсно неспішно споглядали мистецтво, інституціям слід подбати про місця для сидіння біля експонатів, правильне освітлення та консультантів, які б могли відповісти на питання щодо експозиції; на фото відвідувачі розглядають роботу Федора Тетянича на виставці в артцентрі "Меркурій", Львів, лютий 2024 фото — Галина Кучманич З моменту офіційної появи Slow Art Day цьому феномену присвятили чимало досліджень і кілька книг. Зокрема підприємець, куратор та артконсультант Йохан Ідема у своїй книзі “Як ходити до музеїв”, проблематику “сповільнення” під час огляду творів мистецтва пов’язує не лише з глобальною тенденцією “пришвидшення” та тим, що людям стає дедалі важче зосереджуватися на чомусь конкретному довше, ніж на кілька десятків секунд, але й з доступністю та інклюзивністю музейних та галерейних просторів. На думку Ідема, аби відвідувачі дійсно неспішно споглядали мистецтво, інституціям слід подбати про місця для сидіння біля експонатів, правильне освітлення, консультантів, які б могли відповісти на питання щодо експозиції та, можливо, навіть спробувати якісь експозиційні експерименти, наприклад, винесення творів мистецтва чи радше їхніх копій за межі музейного чи галерейного простору у простір публічний, де на них могло б подивитися ширше коло глядачів у зручному для них форматі.  проблема "сповільнення" під час огляду творів мистецтва пов'язана не лише з глобальною тенденцією “пришвидшення”, але й з доступністю та інклюзивністю музейних та галерейних просторів. Для українських артінституцій зараз це особливо актуально. На фото пацієнт Національного реабілітаційного центру UNBROKEN   на виставці в артцентрі "Меркурій", Львів, лютий 2024 фото — Іван Станіславський Традиція Slow Art Day з початку 2010-х рр. поступово приживалася й в Україні. Найрізноманітніші ідеї для неспішного споглядання мистецтва пропонували десятки українських музеїв та галерей. Втім цьогоріч на офіційному сайті  Slow Art Day серед учасників — лише 2 українських музеї (Кам’янець-Подільський державний музей-заповідник та Національний музей декоративного мистецтва України).  Звісно, що вкоріненню і розвитку slow art руху у нас завадила війна. Коли артінституції півдня та сходу України опинилися в окупації, музейні колекції розграбовувалися росіянами , а збірки багатьох музеїв наразі евакуйовані або перебувають у сховищах, відтак постійні експозиції згорнуті, тут вже не до неспішного споглядання, потрібно дбати про швидкий і ефективний порятунок, аби було що споглядати після закінчення війни.  аби запропонувати відвідувачам неспішно і з комфортом споглядали мистецтво артінституції вдаються до різних експериментів, наприклад, виносять твори чи (частіше) їхні копії за межі музейного чи галерейного простору у простір публічний, де на них може дивитися ширше коло глядачів у зручному для них форматі; на фото — промокампанія Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, у якій знакові малярські роботи зі збірки музею винесені на великі панно і розміщені на фасаді будівлі фото — Ія Степанюк Втім якщо у суботу, 5 квітня (саме на цей день 2025 року припадає Slow Art Day) у вас з’явиться можливість неспішно подивитися на мистецтво в музеї, галереї чи навіть у себе вдома (наприклад, на, здавалося б, знайомий до найменших дрібниць пейзаж чи абстракцію, що роками висять на стіні десь у вітальні чи коридорі), приділіть цій справі трохи довше, ніж середньостатистичні 15-20 секунд. Кажуть, що це може стати трансформаційним досвідом і навчити не просто дивитися на мистецтво, а бачити його. також читайте: ВИДАНО ПІД ЧАС ВІЙНИ: УКРАЇНСЬКІ КНИЖКОВІ НОВИНКИ ПРО МИСТЕЦТВО Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

На початок квітня паризький Лувр анонсував проведення міжнародного симпозіуму присвяченого новим підходам у вивченні та дослідженні поствізантійського іконопису. На події зберуться провідні науковці, куратори та спеціалісти цієї сфери зі США, Європи та Близького Сходу, серед них буде й українська науковиця, дослідниця церковного мистецтва, доктор мистецтвознавства Роксолана Косів з доповіддю про провідні українські осередки іконописну XV та першої половини XVII століть.  на початку квітня під егідою Лувру відбудеться міжнародний симпозіум “Плоть і позолота: споглядаючи ікони XV-XX століть” присвячений новим підходам у вивченні поствізантійського іконопису колаж — Надія Ярощук для [есте́т] газети Влітку 2023 року у Луврі відбулася виставка "Біля витоків сакрального образу. Ікони з Музею Ханенків", де експонувалося шість унікальних ікон з колекції українського музею . Після початку повномасштабного вторгнення ці реліквії евакуювали до Франції. Операція евакуації, яку у Луврі назвали безпрецедентною щодо характеру і масштабу, проводилася у повній секретності. Тоді до Парижа на зберігання доставили 16 шедеврів церковного мистецтва.  Під час презентації цього виставкового проєкту Лувр повідомив про запуск нової інституційної програми дослідження візантійського церковного мистецтва та іконопису Східного Християнства. Також було оголошено про створення у музеї однойменного відділу — Департаменту візантійського та східнохристиянського мистецтва. Програму та відділ фактично було створено 2022 року, але публічно про це оголосили влітку 2023 року саме під час презентації виставки, на якій експонувалися евакуйовані з українського музею реліквії. Тоді Лувр підкреслив свій вектор на майбутню тісну співпрацю з Україною та про заплановані дослідження українського церковного мистецтва. Виставка ікон з колекції Музею Ханенків стала першою міжнародною співпрацею для новоствореного Департаменту візантійського та східнохристиянського мистецтва . Відкриття нової експозиції візантійського та східнохристиянського мистецтва у Луврі заплановане на 2027 рік, її розгорнуть у музейному крилі Denon.  фрагмент експозиції виставки "Біля витоків сакрального образу. Ікони з Музею Ханенків" у Луврі, червень 2023 ( фото 1, надано МКІП); ікона святих Сергія і Вакха з колекції Музею Ханенків, яка була представлена на виставці у Луврі (фото 2, надано пресслужбою Лувру); ікона святих Платона і Гликерії (VI-VII ст.) з колекції Музею Ханенків, також експонувалася на виставці у Луврі ( фото 3, надано пресслужбою Лувру) Власне в межах цієї нової дослідницької програми візантійського церковного мистецтва та іконопису Східного Християнства й відбудеться квітневий симпозіум “Плоть і позолота: споглядаючи ікони XV-XX століть” .  У коментарі нашому виданню науковиця Роксолана Косів розповіла, що запрошення на цю подію, яке вона отримала 2 місяці тому, стало для неї несподіваним. Для симпозіуму вона готує доповідь про два провідні українські осередки іконопису — Перемиську іконописну школу XV ст. і Львівську іконописну школу першої половини XVII ст . Роксолана Косів науковиця та дослідниця українського церковного мистецтва, завідувачка кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв та наукова співробітниця відділу давнього мистецтва Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького “На прикладі цих двох іконописних осередків (Перемиського і Львівського), на симпозіумі я буду говорити як змінювалася українська іконописна традиція і чому так відбувалося”, — каже Роксолана Косів. — “Перемиська школа XV ст. — це, власне, поствізантійська традиція, а іконописці Львівської школи у першій половині XVII століття орієнтувалися на модель і естетику західноєвропейського ренесансу, передовсім італійського”. Роксолана Косів вже понад 20 років досліджує українське церковне мистецтво. У її академічному доробку — близько 100 статей та п’ять наукових монографії, наприклад, книги про українські хоругви, про літургійні покрови на чашу і дискос та про Риботицький осередок церковного мистецтва 1670–1760-х років. Зараз Роксолана Косів завідує кафедрою сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв та є науковою співробітницею відділу давнього мистецтва Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.  наукові монографії Роксолани Косів фото — Львівська національна академія мистецтв На початку року колекція новоствореного Департаменту візантійського та східнохристиянського мистецтва Лувру поповнилася предметами з приватної збірки албанських колекціонерів Жоржа та Фредді Абу Адалів. Твори з цієї збірки неодноразово експонувалася у європейських музеях. Багато мистецьких робіт з колекції Адалів вважаються знаковими творами в історії світового церковного мистецтва. “Колекція налічує 272 балканських, критських, грецьких, левантійських, мелькітських, російських, трансільванських і волоських ікон”, —  йдеться у пресрелізі симпозіуму. Наразі достеменно невідомо, чи є серед предметів збірки саме українські ікони. Роксолана Косів каже, що цю збірку якраз будуть презентувати учасникам симпозіуму, тому у неї буде можливість дослідити її на предмет наявності там українського іконопису. Ми домовилися зустрітися з науковицею після її повернення з Парижа, аби обговорити враження від участі у події, та розпитати чи вдалося відшукати предмети саме українського церковного мистецтва у колекції Лувру. Раніше ми також писали про те, що науковцям Національної академії наук України та британського Музею природознавства (Natural History Museum) вдалося встановити причину руйнування фресок Софійського собору у Києві, які датують 1000 роком нашої ери . Співпраця українських дослідників та фахівців лондонського Музею природознавства має на меті врятувати унікальні пам’ятки українського мистецтва у Софійському соборі Києва. Робота почалася ще до повномасштабного вторгнення Росії на територію України. також читайте: ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖПРОМ МОЖУТЬ ВНЕСТИ ДО СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

До Львова повернулося крісло, що за часів Андрея Шептицького було власністю резиденції єпископів та митрополитів, знаної як Митрополичі палати. Про це сьогодні вранці повідомив отець Юстин Бойко, а згодом інформацію підтвердили у Львівській архиєпархії УГКЦ . У повідомленні отця Бойка йшлося, що артефакт до Львова доставили українські військові з Курщини. ОНОВЛЕННЯ 26.03 17:22 Про те, що цінний історичний предмет було знайдено на Курщині йшлося й в офіційному повідомленні Львівської архиєпархії УГКЦ, втім зараз повідомлення змінили й зазначили, що старовинне крісло військові знайшли під час визволення окупованих територій Харківщини та Сумщини, поблизу Курщини . ОНОВЛЕННЯ 26.03 16:20   Автентичність знахідки та її зв’язок з Митрополитом Андреєм Шептицьким вже підтвердили  у Львівській архиєпархії Української Греко-Католицької церкви. "Тепер духовенство разом з істориками та меценатами вирішуватиме питання реставрації й збору коштів. Попередньо планують передати крісло до Музею Митрополита Андрея Шептицького", —  йдеться в повідомленні  на офіційному сайті Львівської Архиєпархії. процес розпакування доставленого крісла у дворі митрополичої резиденції у Львові скріншот з відео оприлюдненого о. Юстином Бойком На відео , яке о. Бойко вранці оприлюднив на своїй сторінці у Facebook, убезпечене для транспортування крісло вивантажують з автобуса у дворі Архикатедрального Собору святого Юрія у Львові. “До Митрополичих палат повертається їхня власність, крісло Митрополита Андрея Шептицького, яке комуністи колись вивезли на Курщину”, - коментує Юстин Бойко Він пояснює, що вкінці 1980-х років зі Львова цей предмет, ймовірно, вивіз православний митрополит РПЦ Никодим Руснак.  крісло, що було власністю резиденції єпископів та митрополитів (знаної як Митрополичі палати) скріншот з відео оприлюдненого о. Юстином Бойком Повернути цінний предмет інтер’єру також допомагав пастор протестантської громади Валерій Марченко. “ З хлопцями, які воюють там на Сумщині, Харківщині, напрям Курщини був наш капелан. Його поранили і він поїхав на лікування, а його хлопці лишилися. І от дзвонить мені один з них, який сам зі Львова, і каже, що вони там звільняли території та знайшли от таке крісло ", — розповідає пастор Марченко. Місцеві мешканці розказували, що предмет інтер’єру вкінці 1980-х на початку 1990-х років привіз з собою якийсь митрополит (ймовірно, Никодим Руснак), коли його вигнали зі Львова. “ Люди там казали, що хтось колись пропонував тамтешньому реставратору 5000 Євро за це крісло, але він не продав. Пройшло багато років, прийшли наші хлопці. Чоловік, у кого воно було, сказав, що хоче повернути його. Хлопці вивезли це крісло, а воно трохи важкеньке. І так воно зараз у Львові ”, — говорить Валерій Марченко.  Наразі достеменно невідомо, що буде з репатрійованим кріслом далі. Воно, вочевидь, потребує реставрації та подальшого дослідження. Раніше ми також писали про те, що ЮНЕСКО запустила спеціальний навчальний курс для співробітників правоохоронних та судових органів із країн, що межують з Україною, аби навчити їх ефективно боротися з незаконним обігом українських мистецьких артефактів . У межах цієї програми правоохоронці та працівники судів з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та України навчалися оперативно виявляти та надалі запобігати незаконному трафіку творів мистецтва з України, які були викрадені з музеїв та приватних колекцій під час війни. також читайте: КАРТИНИ ВИКРАДЕНІ З НОВОКАХОВСЬКОЇ КАРТИННОЇ ГАЛЕРЕЇ ЕКСПОНУЮТЬСЯ НА ВИСТАВЦІ В МОСКВІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Її впізнавані сюрреалістичні образи — це поєднання магічних пейзажів, дивовижних істот і звичайних предметів, написаних соковитими яскравими кольорами. У творчому доробку Емми Андієвської  – понад 10 тисяч малярських робіт, 40 прозових творів та велика поетична спадщина. Цьогоріч у березні мисткиня відзначає своє 94-ліття. Емма Андієвська у своїй студії, травень 2013 р. фото — Емма Андієвська Емма Андієвська народилася 1931 року у Донецьку (тоді Сталіно). У шість років її сім’я переїхала до Вишгорода. На початку німецько-радянської війни її батька розстріляли більшовики за сфабрикованими звинуваченням. З адля безпеки родини  мати Емми Андієвської вирішила виїхати з України. З 1943 року мисткиня жила за кордоном – спочатку у німецьких таборах ДіПі та Мюнхені, потім у Нью-Йорку. У  США Емма Андієвська познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, знаним в діаспорних колах письменником Іваном Кошелівцем. Подружжя Андієвської та Кошелівця повернулося до Мюнхена, де вони разом прожили 40 років. 1962 року Андієвська отримала американське громадянство, але так і залишилася жити у Німеччині. Належала до основників Об’єднання українських письменників “Слово”, працювала в українському відділенні радіо “Свобода” дикторкою, сценаристкою, режисеркою і редакторкою. 1992 року Емма вперше після еміграції відвідала Україну. Емма Андієвська, дереворит Якова Гніздовського 1983 р. Емма Андієвська у своїй студії, травень 2013 р. фото — Емма Андієвська    Емма Андієвська на відкритті персональної виставки у приміщенні Українського вільного університету в Мюнхені, 2013 р. фото — Емма Андієвська    Малярство Емми Андієвської є у збірках музейних інституцій США та Європи. Мисткиня дарувала свої роботи й українським музеям, зокрема художнім музеям Донецька, Макіївки та Горлівки. Після початку російсько-української війни 2014 року доля більшості збірок цих музейних інституцій, зокрема й творів Андієвської, залишається невідомою. 2019 року художниця передала великий обсяг своїх малярських творів до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК, Луцьк) та Музею української діаспори (Київ).  Навесні 2020 року, коли Європу почало лихоманити від COVID-19, останньою “передкарантинною” виставкою Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького став великий проєкт “Космос Емми Андієвської” (з нещодавно поповненої колекції МСУМК). Це було доволі символічно, адже роботи художниці були такими ж химерними та фантасмагоричними, як і “коронавірусні” будні, в яких довелося жити наступні 2 роки.  фрагмент експозиції виставки "Космос Емми Андієвської" у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові, березень 2020 р. фото — Ія Степанюк фрагмент експозиції виставки "Космос Емми Андієвської" у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові, березень 2020 р. фото — Ія Степанюк фрагмент експозиції виставки "Космос Емми Андієвської" у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові, березень 2020 р. фото — Ія Степанюк 2024 року Музей Сучасного Українського мистецтва Корсаків повторив (на біс) “Космос Емми Андієвської” вже у своїх стінах (виставка Андієвської тоді відбулася в межах проєкту “Космогонія”). Як і у Львові 2020 року, у Луцьку 2024 експозиція робіт Андієвської тривала за надзвичайних обставин — під час повномасштабної війни, у частковій темряві, бо після російських ракетних обстрілів української енергосистеми   світло вмикали лише за графіком. “Ми віримо, що енергія мистецтва може освітлювати навіть тоді, коли навколо темрява”, — йшлося в музейному анонсі події.  виставка "Космос Емми Андієвської" в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, експонування в реаліях відключення світла після російських ракетних обстрілів української енергосистеми , осінь 2024 р. фото — МСУМК диптих "Родина" (2019) Емми Андієвської на виставці "Думи" в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків , квітень 2023 фото — Тетяна Буняк Попри те, що сама Емма Андієвська не відносить себе до жодного мистецького напряму, її часто називаються українською сюрреалісткою. Її поезія справді нагадує лірику французьких сюрреалістів початку XX століття, яка ґрунтувалася на вільних асоціаціях і поєднанні непоєднуваних образів, аби створити нові значення. “Нині, коли у сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напряму. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітації”, — зазначає мистецтвознавиця Зоя Навроцька.  фрагмент експозиції "Мова снів" Емми Андієвської в Українському музеї, Нью-Йорк, осінь 2022 ф ото — Український музей в Нью-Йорку фрагмент експозиції "Мова снів" Емми Андієвської в Українському музеї, Нью-Йорк, осінь 2022 ф ото — Український музей в Нью-Йорку Сама письменниця зазначає, що сюжети її книг часто приходили до неї уві сні, так само як і її майбутні картини спочатку виникають у фантазії в завершеному вигляді. Ймовірно, саме тому 2022 року Український музей у Нью-Йорку назвав ретроспективну виставку Андієвської “Мова снів” .  У нещодавніх інтерв’ю художниця казала, що продовжує творити мистецтво, бо на хвороби, старість та втому вона не має часу, мусить далі працювати для України. Раніше ми також писали про с кульптора-модерніста, художника та архітектора Михайла Дзиндру, який проживши в еміґрації майже 50 років, повернувся до вже незалежної України зі США, взявши з собою близько 800 своїх робіт. У передмісті Львова він буквально своїми руками та власним коштом створив музей модерної скульптури та заповів його українському народові. Сьогодні це справді унікальне місце, переступивши поріг якого, відвідувачі наче телепортуються з тихого передмістя Львова у химерні лабіринти модернізму. також читайте: ТАТЛІН ТА МАЛЕВИЧ — УКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙ У НЬЮ-ЙОРКУ ПОДІЛИВСЯ ВИСТАВКОВИМИ ПЛАНАМИ НА 2025 Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Вчора у Львові урочисто відкрили Культурний хаб ЮНЕСКО. Це перший простір такого формату в Україні. Він буде підтримувати, розвивати та популяризувати українську культуру, мистецтво, історичну спадщину, а також сучасні креативні ініціативи, розповіли організатори під час презентації цього проєкту. фрагмент інтер'єру Львівського культурного хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР Створення хабу стало можливим завдяки фінансовій підтримці Іспанії. Загальна сума інвестицій, що охоплює реновацію приміщення та реалізацію програмних активностей, становить 1,7 млн доларів. На відкриття хабу завітала генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле, а також три міністри – міністр закордонних справ Іспанії Хосе Мануель Альбарес, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький. На церемонії відкриття також були присутні голова Львівської обласної військової (державної) адміністрації Максим Козицький та мер Львова Андрій Садовий. момент презентації пам'ятної таблиці під час офіційного відкриття Культурного хабу у Львові , на фото (зліва направо): Микола Точицький , міністр культури та стратегічних комунікацій України, Одрі Азуле , генеральна директорка ЮНЕСКО, Андрій Садовий , мер Львова, Мануель Альбарес , міністр закордонних справ Іспанії, Андрій Сибіга , міністр закордонних справ України фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР пам'ятна таблиця присвячена відкриттю Культурного хабу ЮНЕСКО у Львові фото — Ія Степанюк Новостворений Культурний хаб ЮНЕСКО розташований у Львові на вулиці Князя Романа, 6. Він працюватиме на двох поверхах загальною площею 402 м². Перший поверх займатиме муніципальна бібліотека-цукерня з окремим входом із вулиці О. Нижанківського. На другому поверсі облаштовано рецепцію, простори для коворкінгу та проведення подій, експозиційну зону, а також мультимедійну студію для запису аудіо- та відеоматеріалів. Хаб розташований в історичній будівлі, зведеній у 1912–1913 роках, яка перебуває у комунальній власності міста. Раніше тут працювало Львівське державне обласне радіо, яке нині не функціонує. Перед відкриттям приміщення ретельно відреставрували, аби максимально повернути йому оригінальний історичний вигляд. вхід до Львівського культурного хабу, що розташований на вулиці Князя Романа, 6 фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР інтер'єр Львівського культурного хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР інтер'єр Львівського культурного хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР Під час реставраційних робіт фахівці зробили унікальне відкриття – вітраж 1912 року із зображенням лева, який був замурований у стіні. Його відновили та повернули до життя, і тепер він прикрашає вікно, що веде зі зони коворкінгу на сходову клітку. У Культурному хабі кажуть, що наразі вони зосереджені на запуску власних ініціатив, але вже незабаром відкриють свої двері для всіх охочих. Для заходів із соціальним спрямуванням приміщення та мультимедійне обладнання обіцяють надавати безкоштовно, зарезервувати простір можна буде через адміністратора або соціальні мережі. віднайдений реставраторами вітраж в інтер'єрі Львівського культурного хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР інтер'єр Львівського культурного Хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР інтер'єр Львівського культурного Хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР Також під час цього офіційного візиту до Львова генеральної директорки ЮНЕСКО, міністрів закордонних справ Іспанії та України та міністра культури та стратегічних комунікацій України обговорювалася й низка важливих потреб у сфері розвитку культури та збереження матеріальної спадщини, зокрема говорили про можливість з апровадження у Львівській академії мистецтв спеціальності для підготовки реставраторів металів, дерева та тиньку; створення центру арттерапії для реабілітації українців, які постраждали від війни та внесення будівлі харківського Держпрому до переліку спадщини ЮНЕСКО. Раніше ми також писали про те, що ЮНЕСКО запустила спеціальний навчальний курс для співробітників правоохоронних та судових органів із країн, що межують з Україною, аби навчити їх ефективно боротися з незаконним обігом українських мистецьких артефактів . У межах цієї програми правоохоронці та працівники судів з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та України навчалися оперативно виявляти та надалі запобігати незаконному трафіку творів мистецтва з України, які були викрадені з музеїв та приватних колекцій під час війни. також читайте: ТАТЛІН ТА МАЛЕВИЧ — УКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙ У НЬЮ-ЙОРКУ ПОДІЛИВСЯ ВИСТАВКОВИМИ ПЛАНАМИ НА 2025 Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Ювілейна, 60-та, Венеційська бієнале розпочала роботу два тижні тому. Подію жартома називають “Олімпійськими іграми” світу мистецтва. Гадаю, що десь саме зараз завершився умовний “спринт”, у який для багатьох гостей перетворюються перші тижні бієнале з усіма презентаціями, подіями паралельної програми, зустрічами та вечірками. Натомість розпочинається етап “марафону”, що дозволяє відвідувачам більш розмірений темп, аби познайомитися з численними експонентами та роздивитися не одразу помітні наративи та сенси. фрагмент текстильного банера створеного Гюнеш Терколь (Güneş Terkol), мисткинею з Туреччини; її роботи представлені в межах основного кураторського проєкту бієнале “Чужинці скрізь” в Арсенале фото — Тетяна Буняк  Девіз цьогорічної бієнале — "Stranieri Ovunque " ("Чужинці скрізь"). Він натхненний однойменною серією робіт артколективу Claire Fontaine, створеного на початку 2000-х у Парижі й діючого нині у Палермо.  Адріано Педроса, куратор основного виставкового проєкту бієнале, каже, що обрав цей вислів, бо він влучно характеризує досвіди людей, які відчувають свою інакшість у суспільстві. У проєкті Педроси “чужинці” —  це не лише іноземці, туристи, емігранти чи біженці, це також й представники квір-спільнот, колонізованих й деколонізованих культур, мисткині/митці-самоуки та багато інших упосліджених соціальних груп. Здавалося б, хто, як не українські мисткині/митці зараз можуть максимально органічно розкрити заявлені куратором ключові теми, наприклад, еміграції, біженства чи деколонізації…втім, в основному кураторському проєкті українська присутність настільки мінімальна, що її навряд чи помітять. Натомість цього року увага зосереджена на мистецьких здобутках та надбаннях глобального півдня, таким було рішення куратора. Педроса — перший латиноамериканський куратор в історії бієнале, тому ця геополітична призма йому, ймовірно, ближча.  банер 60-ї Венеційської бієнале з цьогорічним девізом фестивалю "Stranieri Ovunque " ("Чужинці скрізь") неподалік Арсенале фото — Тетяна Буняк черга на вході до  Арсенале, однієї з головних локацій Венеційської бієнале, у день відкриття фестивалю, 20 квітня 2024 р. фото — Тетяна Буняк серія робіт "Stranieri Ovunque " ("Чужинці скрізь") артколективу Claire Fontaine, що експонується в межах основного кураторського проєкту бієнале на території Арсенале фото — La Biennale di Venezia На 60-й Венеційській бієнале роботи українських митців представлено на трьох основних локаціях — в Арсенале, Джардіні та у приватному Палаццо; крім цього є ще й кілька неформальних та неочевидних проявів нашої присутності на теренах бієнале. Про все це йтиметься у матеріалі далі. МАПА УКРИТТІВ Дорогою до Арсенале, де розташовано наш павільйон, у місцях потенційного скупчення відвідувачів просто не можливо не помітити розклеєні на стінах багряні постери з написом NEAREST BOMB SHELTER. Це — такий собі бонусний pop-up проєкт українського павільйону, який привернув чимало уваги у перші дні бієнале. QR-код на постері направляє на онлайн мапу укриттів часів Другої світової, що розташовані на території Венеційської агломерації. Іронічним є той факт, що територіально найближче до Венеційської бієнале бомбосховище розташоване практично “за рогом” від українського павільйону. “Bunker II Guerra Mondiale — зачинений, але чи назавжди?”, — питає напис на постері.  фото — Естет Газета фото — Естет Газета УКРАЇНСЬКИЙ ПАВІЛЬЙОН Україна не має стаціонарного павільйону на теренах Венеційської бієнале, тому цьогоріч український проєкт експонується у камерному просторі старої зброярні (Sale d’Armi). Споруда стоїть поруч колишньої фабрики Le Corderie di Arsenale, яку зараз усі називають просто Арсенале, й це — одна з двох головних локацій бієнале (друга — Джардіні). Приміщення цьогорічного українського павільйону , яке було надане організаторами бієнале безоплатно, наче сховане й затиснуте між іншими, в рази більшими за площею, павільйонами Туреччини, Сінгапуру та Люксембурга. Виділений нам простір — не павільйон, у класичному розумінні цього слова, й навіть не окрема виставкова зала, а радше місце, де перетинаються потоки відвідувачів, такий собі вестибюль, у якому багато дверей та потенційних подальших маршрутів (що, якщо задуматися, виглядає доволі метафорично).  інформаційний стенд поруч старої зброярні (Sale d’Armi), де цього року розгорнуто національний павільйон України (ліворуч) і споруда колишньої фабрики Le Corderie di Arsenale (праворуч) фото — Тетяна Буняк споруда старої зброярні (Sale d’Armi), де цього року розгорнуто національний павільйон України (ліворуч) фото —  La Biennale di Venezia   На головному форумі сучасного мистецтва Україна представила виставку “Плетіння сіток” . Її сформували з кількох артпроєктів, створених п’ятьма українськими мисткинями та митцями. Наскрізна тема усіх проєктів-учасників — війна Росії проти України, її наслідки та впливи. Відповідно до творчого задуму   кураторів Вікторії Бавикіної та Максима Горбацького , експозиція павільйону звертається до процесу плетіння маскувальних сіток як до метафори спільних дій людей, що живуть в реаліях війни. Проєкти, обрані до участі, мають показати глядачам різні спільні досвіди українців, шляхи переживання цих досвідів та можливості їх комунікації.  Архітектуру українського павільйону вибудовували окремо. Вона взагалі стала ще одним артпроєктом у цьому просторі. “Робота”, так назвав його архітектор Олександр Бурлака , несе свою окрему історію й сенси; проєкт втілює українські традиційні практики домашнього ткацтва й складається з домотканих полотен, знайдених на різних сайтах продажу вживаних речей. Інсталяція “закільцьовує” й формує цілісний простір для проєктів, представлених у павільйоні. ​​ фрагмент виставки "Плетіння сіток", яку на 60-й Венеційській бієнале представлено в Українському павільйоні фото — Роб Баттерсбі/Український павільйон на Венеційській бієнале фрагмент виставки "Плетіння сіток", яку на 60-й Венеційській бієнале представлено в Українському павільйоні фото — Роб Баттерсбі/Український павільйон на Венеційській бієнале фрагмент виставки "Плетіння сіток", яку на 60-й Венеційській бієнале представлено в Українському павільйоні фото — Роб Баттерсбі/Український павільйон на Венеційській бієнале “Щирі вітання”, проєкт Каті Бучацької про переосмислення традицій привітань і побажань у час війни, — мультимедійна інсталяція, створена у співпраці з 15 нейровідмінними митцями та мисткинями. Багато з них приїхали до Венеції та взяли участь в офіційному відкритті українського павільйону.  Цей груповий проєкт представив роботи в різних медіа — відео, текстиль, папір, друк, фото, малярство, була навіть картина бісером. фрагмент експозиції проєкту "Щирі вітання" Каті Бучацької в Українському павільйоні на Венеційській бієнале фото — Тетяна Буняк фрагмент експозиції проєкту "Щирі вітання" Каті Бучацької в Українському павільйоні на Венеційській бієнале фото —  Тетяна Буняк фрагмент експозиції проєкту "Щирі вітання" Каті Бучацької в Українському павільйоні на Венеційській бієнале фото —  Тетяна Буняк фрагмент експозиції проєкту "Щирі вітання" Каті Бучацької в Українському павільйоні на Венеційській бієнале фото —  Тетяна Буняк Поруч на п’яти вертикальних екранах транслюється відео Лії Достлєвої та Андрія Достлєва “Комфортна робота” (“Comfort Work”) . У відеороликах професійні актори з Британії та ЄС розігрують на камеру поширені серед європейців стереотипи про тих українських біженців, яких їм би хотілося бачити у себе в країні більше, ніж біженців з інших країн. Напевно, найхаризматичніші й одразу впізнавані персонажі — це умовні “доглядальниця за старенькими і хворими”, “дядько-збирач полуниці” й  “фарбована блондинка з “накачаними” губами”.  Митці проводили інтерв’ю з українцями, а також запрошували їх на зйомки, аби порадити акторкам/акторам, як краще зобразити той чи інший стереотип. фрагмент експозиції проєкту  “Комфортна робота” Андрія Достлєва та Лії Достлєвої в Українському павільйоні на Венеційській бієнале фото — Тетяна Буняк Ймовірно, найгучнішою, у прямому та переносному значенні, роботою українського павільйону є фільм “Цивільні. Вторгнення” Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського . Тут глядачу не потрібно вчитуватися в експлікації та ловити приховані метафори. Все — дуже прямо й відверто, жахіття війни на (не)великому екрані. Фільм створений з архівних відео, знятих цивільними особами під час російського вторгнення в Україну. Хронометраж — близько години, навпроти екрану стоїть лава, яка досить часто зайнята глядачами. Для свого проєкту митці використовували практику пошуку матеріалів через алгоритми запитів у соціальних мережах. Шукали відео у TikTok, YouTube, Instagram, вводячи у пошук назви міст та містечок, інформацію про події в яких попередньо знаходили на карті ресурсу DeepState. Також користувалися ключовими словами, наприклад, “приліт”, “обстріл”, “поховання” тощо.   відвідувачка Українського павільйону дивиться фільм “Цивільні. Вторгнення” Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського фото — Тетяна Буняк кадр з фільму “Цивільні. Вторгнення” Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського фото — Роб Баттерсбі/Український павільйон на Венеційській бієнале Сусідом українського павільйону є національний павільйон Республіки Сейшели. Острівна країна, яку знають перш за все як розкішне місце для пляжного відпочинку, приблизно такий свій образ й втілила у виставковому проєкті. Стоячи серед тропічного дзену сейшельського павільйону, через відкритий портал дуже добре чутно уривки фраз:  “вон еще одно тело лежит…”, “бьют по кладбищу, нелюди…”, “ложись, прилет!..!  — це долинають сюди репліки героїв фільму “Цивільні. Вторгнення”. Виходить, що нашу війну чути скрізь, навіть у “райських куточках” світу. Ось така, ще одна метафора мимоволі вийшла в українського павільйону. ОСНОВНИЙ КУРАТОРСЬКИЙ ПРОЄКТ. НЕОЧЕВИДНА УКРАЇНСЬКА ПРИСУТНІСТЬ Одразу через дорогу від зброярні — вхід до простору мотузкової фабрики Le Corderie di Arsenale. Тут у 15 залах експонується частина основного кураторського проєкту “Чужинці скрізь”. Серед близько 150 мисткинь/митців та арт колективів, чиї роботи увійшли до цієї виставки, українських імен немає, втім українська присутність, хоча й неочевидна та дуже мінімальна, таки є.  Гюнеш Терколь , мисткиня з Туреччини, що працює з темою фемінізму, на бієнале привезла три широкоформатні банери створені у змішаній техніці. Одна з робіт розповідає про досвіди українок (зокрема жінок родом з Херсону та Каховки) під час війни . Цей банер також був частиною перформансу, в межах якого його проносили вулицями Венеції.  текстильний банер, створений турецькою мисткинею Гюнеш Терколь (Güneş Terkol), несуть вулицями Венеції під час перформансу присвяченого відкриттю 60-ї Венеційської бієнале фото — Адріано Педроса Окремий зал в Арсенале виділили під павільйон ужиткового мистецтва. Свою ретроспективу тут експонує бразилійська мисткиня Беатріс Мільхазес . Її масштабні полотна поєднують елементи рідної бразильської культури з європейською абстракцією (у деяких творах європейської абстракції так багато, що мимоволі думаєш, що дивишся на роботи Олександри Екстер). По центру експозиції, у довжелезній габльоті, представлена персональна колекція декоративного текстилю (вишивки, гобелени, ткацтво), яку мисткиня збирала з різних куточків світу. Є тут багато предметів з країн східної Європи, зокрема й з України . вишита картина з персональної колекції декоративного текстилю країн Східної Європи мисткині Беатріс Мільхазес фото — Естет Газета вишита картина з персональної колекції декоративного текстилю країн Східної Європи мисткині Беатріс Мільхазес фото — Естет Газета вишита серветка з персональної колекції декоративного текстилю країн Східної Європи мисткині Беатріс Мільхазес фото — Естет Газета Завершивши кількагодинну мандрівку залами Арсенале, не покидає відчуття, що, з огляду на загальну кураторську концепцію, яка, як заявлено, охоплює наїв, мистецтво художників-самоуків, арт брют та декоративе мистецтво, там таки дуже бракувало української компоненти. Твори, наприклад, Ганни Собачко-Шостак, Євмена Пшеченка, Параски-Плитки Горицвіт, Никифора, Поліни Райко чи Анатолія Шматка (я можу продовжувати цей список ще довго) ідеально вписалися б у цей проєкт та збагатили б його на багатьох рівнях. НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАВІЛЬЙОН ПОЛЬЩІ Іншою точкою присутності України на мапі Венеційської бієнале став національний павільйон Польщі, що розташований у садах Джардіні. Тут експонується відеоінсталяція "Повторюйте за мною" (Repeat After Me II), створена артколективом "Відкрита група" (Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга) . За результатами польського національного відбору, український колектив зайняв друге місце, проте, після парламентських виборів 2023 року та зміни уряду у Польщі, компетентні державні органи затвердили до участі у бієнале проєкт “Відкритої групи”.  павільйон Польщі на території  Джардіні фото — Тетяна Буняк вхід до павільйону Польщі, де цьогоріч експонується проєкт “Повторюйте за мною” українського артколективу “Відкрита група” фото — Естет Газета До слова, для українського колективу ця бієнале — не перша. 2019 року у Венеції вони курували український національний павільйон. Тоді первинна концепція проєкту багатьох здивувала своєю амбітністю: у день відкриття бієнале найбільший у світі транспортний літак “Мрія” мав пролетіти над Венецією та відкинути свою тінь на сади Джардіні. Відбір проєкту позначився чи не найбільшим резонансом за всі роки участі України у бієнале (були й скандали, й протести, й заклики до митців відмовитися від проєкту). Зрештою, “Мрія” так і не полетіла… “Відкрита група” пояснила, що, мовляв, так і було задумано, адже головним у їхньому проєкті була не “Мрія” і навіть не її тінь, а міф, який створили митці навколо цього концепту. На вході до павільйону Польщі, на столику з роздатковими матеріалами, розкладені брошури “Правила поводження в зоні бойових дій” (What Еlse Should You Know When Under Fire) ілюстровані Олександром Греховим, українським художником та ілюстратором . Імені Олександра немає в офіційних каталогах та релізах, тому це виявилося такою собі додатковою та неочікуваною українською присутністю на бієнале.  брошура “Правила поводження в зоні бойових дій” ілюстрована Олександром Греховим фото — Естет Газета Напередодні повномасштабного вторгнення Росії, Державна служба України з надзвичайних ситуацій почала розповсюджувати такі брошури серед населення. Рекомендації були написані відповідно до того, який тип зброї застосовуватиметься ворогом. Розрізнити ці типи мешканцям мирних міст часто вдавалося лише за звучанням. Перша частина відеоінсталяції "Повторюйте за мною" створена 2022 року. Тоді “Відкрита група” відзняла свідчення переселенців, які опинилися у притулку у Львові. На відео люди згадують свій досвід війни, відтворюючи звуки зброї, які вони чули у рідних містах та селах. Другу частину проєкту митці дозаписували вже у 2024 році, збираючи аудіосвідчення українців, що тепер живуть у Польщі, Німеччині, Австрії та США.  проєкт “Повторюйте за мною” українського артколективу “Відкрита група”, який цьогоріч на бієнале експонується у павільйоні Польщі фото — Естет Газета проєкт “Повторюйте за мною” українського артколективу “Відкрита група”, який цьогоріч на бієнале експонується у павільйоні Польщі фото — Естет Газета Проєкт створений за принципом караоке. Навпроти екранів, на яких у павільйоні транслюється відео з субтитрами, стоять мікрофони, охочі можуть підійти й спробувати себе у цьому химерному “караоке війни”. ПРОЄКТ ПІНЧУК АРТ ЦЕНТРУ В МЕЖАХ ОФІЦІЙНОЇ ПАРАЛЕЛЬНОЇ ПРОГРАМИ Традиційною вже стала участь у Венеційській бієнале Пінчук Арт Центру (ПАЦ) та Фонду Віктора Пінчука. Цього року ПАЦ представив свій проєкт “З України: Сміливі мріяти” в межах офіційної паралельної програми. Виставка експонується за межами центральних локацій бієнале, —  у Палаццо Контаріні Поліньяк (Palazzo Contarini Polignac), що поруч мосту Академії (Ponte dell'Accademia). банер проєкту “З України: Сміливі мріяти” на фасаді Палаццо Контаріні Поліньяк, вигляд з мосту Академії фото — Тетяна Буняк Порівняно з національним українським павільйоном, масштаб цього “українського проєкту” може вразити. Виставка розгорнулася на кількох поверхах ошатного венеційського палацу з прямим виходом на Гранд Канал. Кураторська група (Бйорн Гельдхоф, Ксенія Малих та Олександра Погребняк) зібрали у проєкті роботи 22 художниць, художників та художніх колективів з України та різних країн світу.  Серед українських експонентів проєкту — мисткині/митці, чиї  імена часто були “на слуху” впродовж останніх кількох років: Жанна Кадирова, Нікіта Кадан, Роман Хімей та Ярема Малащук, Катерина Лисовенко, Антон Саєнко, Катерина Алійник, Анна Звягінцева, Дана Кавеліна, Ніколай Карабінович, Яна Кононова,  Леся Хоменко й колектив, чия робота представлена в українському павільйоні, — Даніїл Ревковський і Андрій Рачинський. Є тут й кілька робіт художників “нової української хвилі” Федора Тетянича та Олега Голосія.  фрагмент роботи Катерини Лисовенко “Переписуючи Біблію" з серії “Пропаганда світу моєї мрії” (мурали на стіні) та відеоарт Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського “Брязкання, стукіт, суперечка та булькання” (на другому плані, у дворику)  - фото 1-2, деталі інсталяція Аллора та Кальсаділья “Прищепа” - фото 3 фото — ПАЦ відеоарт “Ви не маєте цього бачити” Яреми Малащука та Романа Хімея, робота “Ті, що тікають від грози” Олега Голосія (на другому плані) фото — ПАЦ інсталяція “Ізюмський ліс” Яни Кононової фото — Тетяна Буняк інсталяція “Російське сучасне бароко” Жанни Кадирової (по центру) та серія скульптур “Недоречні доторки” Анни Звягінцевої фото — ПАЦ “З України: Сміливі мріяти” — теж про війну, але, на відміну від проєктів українського та польського павільйонів, ця виставка про дещо інші досвіди. Вона радше про “плани на майбутнє”, про надію та (примарні наразі) мрії про цивільне життя, й все це у реаліях вимушеної міграції, екологічних катастроф та активних бойових дій. Проєкт “З України: сміливі мріяти” експонуватиметься до 01 серпня, а всі проєкти основної програми 60-ї Венеційської бієнале триватимуть до 24 листопада . Раніше ми також писали про те, що у Харкові вперше експонується проєкт “Фонтан виснаження” Павла Макова, який 2022 року, через 2 місяці після повномасштабного вторгнення Росії на територію України, показали у Павільйоні України на 59-й Венеційській бієнале . також читайте: ДРУЖБА НАРОДІВ — РОСІЯ НАДАЛА СВІЙ ПАВІЛЬЙОН ПІД ЧАС ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ БОЛІВІЇ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon  чи Buy me a Coffee . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Можливість внесення будівлі харківського Держпрому до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО була однією з тем розмови міського голови Львова Андрія Садового з директоркою ЮНЕСКО Одрі Азуле. Про це Садовий повідомив у вівторок, 28 січня. будівля харківського Держпрому фото - Bohdan D.  ​/  Unsplash Мер Львова зазначив, що після переговорів з Одрі Азуле, "є всі підстави вірити, що будівля Держпрому у Харкові буде внесена до списку об’єктів Всесвітньої спадщини". "Я розповів історію Держпрому — будівлі, яка в 1920-х роках стала символом інженерної майстерності, сміливого дизайну та утопічної віри в прогрес. Вона є втіленням модернізму і конструктивізму, архітектурного стилю, що змінив уявлення про міське середовище", — каже міський голова Львова. Він наголосив, що минулого року будівля двічі зазнала пошкоджень внаслідок російських атак, проте навіть війна не зупиняє прагнення України зберігати свою культурну спадщину. "Держпром — це не лише частина історії Харкова, а й надбання світової архітектури. Ми маємо берегти нашу спадщину, так само як захищаємо своє майбутнє", — підкреслив Андрій Садовий. руйнування будівлі Держпрому після чергової ракетної атаки росіян на Харків фото — Андрій Садовий Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азуле, а також міністр закордонних справ Іспанії Хосе Мануель Альбарес, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький напередодні прибули до Львова, аби 28 січня урочисто відкрити тут Культурний хаб ЮНЕСКО . Це перший простір такого формату в Україні й пілотний проєкт, який планують поширювати на інші міста України. Він буде підтримувати, розвивати та популяризувати українську культуру, мистецтво, історичну спадщину, а також сучасні креативні ініціативи, розповіли організатори під час презентації цього проєкту . Створення хабу стало можливим завдяки фінансовій підтримці Іспанії. Загальна сума інвестицій, що охоплює реновацію приміщення та реалізацію програмних активностей, становить 1,7 млн доларів. Також під час цього офіційного візиту до Львова   генеральної директорки ЮНЕСКО, міністрів закордонних справ Іспанії та України й міністра культури та стратегічних комунікацій України  мер міста Андрій Садовий обговорив з ними інші важливі потреби у сфері культури та збереження матеріальної спадщини, зокрема говорили про можливість з апровадження у Львівській академії мистецтв спеціальності для підготовки реставраторів металів, дерева та тиньку та створення центру арттерапії для реабілітації українців, які постраждали від війни. момент презентації пам'ятної таблиці під час офіційного відкриття Культурного хабу у Львові , на фото (зліва направо): Микола Точицький , міністр культури та стратегічних комунікацій України, Одрі Азуле , генеральна директорка ЮНЕСКО, Андрій Садовий , мер Львова, Мануель Альбарес , міністр закордонних справ Іспанії, Андрій Сибіга , міністр закордонних справ України фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР пам'ятна таблиця присвячена відкриттю Культурного хабу ЮНЕСКО у Львові фото — Ія Степанюк інтер'єр Львівського культурного Хабу фото — Анастасія Смольєнко, Роман Балук / Пресслужба ЛМР Доповнено 29.01.2025: увечері 28 січня на офіційному сайті Харківської міської ради з'явилося повідомлення про те, що офіс ЮНЕСКО направить до Харкова спеціальну місію, щоб мати пряму комунікацію та безпосередньо підтримувати процес збереження культурної спадщини міста. Також зазначається, що робота над внесенням будівлі Держпрому до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відбуватиметься в рамках Меморандуму про співробітництво між Харківською та Львівською міськрадами. Раніше ми також писали про те, що ЮНЕСКО запустила спеціальний навчальний курс для співробітників правоохоронних та судових органів із країн, що межують з Україною, аби навчити їх ефективно боротися з незаконним обігом українських мистецьких артефактів . У межах цієї програми правоохоронці та працівники судів з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та України навчалися оперативно виявляти та надалі запобігати незаконному трафіку творів мистецтва з України, які були викрадені з музеїв та приватних колекцій під час війни. також читайте: КАРТИНИ ВИКРАДЕНІ З НОВОКАХОВСЬКОЇ КАРТИННОЇ ГАЛЕРЕЇ ЕКСПОНУЮТЬСЯ НА ВИСТАВЦІ В МОСКВІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

У нью-йоркському Українському Музеї добігає кінця виставка "Олександра Екстер: сцена — це світ", що стала першою великою демонстрацією робіт української мисткині-авангардистки у Північній Америці. Оглянути експозицію ще можна до 19 січня, а вже за кілька тижнів після фінісажу виставки про Естер, музей презентуватиме новий проєкт присвячений Володимиру Татліну та його київському періоду життя та творчості.  Український Музей у Нью-Йорку фото - Ukrainian Museum Виставка Українського Музею у Нью-Йорку, присвячена постаті авангардистки Олександри Екстер, — лише перша частина їхнього масштабного проєкту по деколонізації українського мистецтва, каже Пітер Дорошенко, директор Українського Музею. “Екстер стала для нас дуже хорошим стартом. Виставка вже закінчується, а приблизно за три тижні, на початку лютого, ми відкриємо виставку про Володимира Татліна і його київський період. Тут ми покажемо його як українського митця, не російського, — розповів у коментарі [естéт] газеті Пітер Дорошенко. — Наступного року, у вересні, ми плануємо велику виставку Казимира Малевича”.  "...приблизно за три тижні, на початку лютого, ми відкриємо виставку про Володимира Татліна і його київський період, а наступного року, у вересні, ми плануємо велику виставку Казимира Малевича", — Пітер Дорошенко президент України Володимир Зеленський тисне руку директору Українського Музею у Нью-Йорку Пітеру Дорошенку під час відкриття виставки “Олександра Екстер: сцена — це світ" у вересні 2024 року фото - Ukrainian Museum фрагмент експозиції “Олександра Екстер: сцена — це світ" в Українському Музеї у Нью-Йорку фото - Ukrainian Museum Вкінці вересня 2024 року президент України Володимир Зеленський з дружиною Оленою, в межах офіційного візиту до США, завітали до Українського музею у Нью-Йорку, де урочисто відкрили виставковий проєкт присвячений мисткині Олександрі Екстер . Експозицію виставки сформовано з малярських та графічних робіт Екстер, які для проєкту надали американські, європейські та українські мистецькі інституції та приватні колекціонери. Востаннє моновиставка робіт Екстер у США відбулася 1972 року у просторі одної з міських бібліотек; це був дуже камерний проєкт, де представили 12 її малоформатних рисунків з приватної колекції. Досі мистецький спадок Екстер у північній Америці залишався маловідомим, тому проєкт “Олександра Екстер: сцена — це світ" став важливим кроком у представленні української мисткині тутешній широкій аудиторії. “Нам знадобилося трохи часу, аби “розкачати” цей проєкт, на початку все йшло трохи повільно, — каже Пітер Дорошенко. — Втім тепер, вірте чи ні, всі були на цій виставці. Ньюйоркці вже прочитали про нас у пресі, почули про виставку від друзів чи колег і прийшли подивитися. Зараз до нас приходять оглянути експозицію куратори, арткритики, інші музейники, всі хочуть познайомитися з проєктом і Олександрою Екстер”. фрагмент експозиції “Олександра Екстер: сцена — це світ" в Українському Музеї у Нью-Йорку фото - Ukrainian Museum фрагмент експозиції “Олександра Екстер: сцена — це світ" в Українському Музеї у Нью-Йорку фото - Ukrainian Museum Як бачимо, Український Музей у Нью-Йорку не збирається збавляти оборотів у своїй деколонізаційній діяльності й 2025 року. Більше про виставку присвячену Олександрі Екстер, плани інституції та майбутні проєкти Пітер Дорошенко розповів у новому англомовному подкасті Ukrainian Art Dispatch , створеному [естéт] газетою та медіапроєктом Nomadische Boekenplank . Перший епізод подкасту вже доступний для прослуховування на Spotify , YouTube та Apple Podcast . Раніше ми також писали про те, що штутгартський музей Staatsgalerie лише минулого року оновив інформацію про Олександру Екстер на своєму сайті та на експозиційному етикетажі, забравши звідти визначення "російська художниця" . 2023 року у Деснянському районі Києва з'явилася вулиця Олександри Екстер . Це сталося після того, як у столиці  перейменували ще 16 міських об’єктів, назви яких пов’язані з російською федерацією та її сателітами. також читайте: Британське видавництво Thames&Hudson видало книгу про українське мистецтво ХХ-ХХІ століть Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Твори з постійної експозиції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, зокрема й давній іконопис, у лютому 2022 року перенесли до сховищ. Усі пам’ятки — й досі там, чекають завершення війни у безпеці. Виставковий простір у цьому музейному крилі спорожнів, життя у ньому наче завмерло. Та напередодні Різдва тишу тут перериває скрип масивних дерев’яних дверей, реставратори обережно заносять до залів кілька експонатів. Хоча й на вкрай короткий час, атмосфера у залах змінюється. Можливо, це — через наш гомін, фізичну присутність людей та творів мистецтва, але водночас здається, що це найдавніші українські різдвяні ікони принесли сюди справжній дух Різдва…  Ольга Цибко, зберігачка фонду іконопису НМЛ, Тарас Гера (зліва) та Любомир Магінський (справа) , реставратори музею, біля ікони Різдва Христового (XVI ст.) з села Трушевичі, що на Львівщині фото - Іван Станіславський Свято Різдва — одне з найбільш шанованих у християнському світі. Вважається, що традиція його святкування з’явилася у III столітті. Офіційно ж свято проголосили 431 року під час Ефеського церковного собору. І вже від найдавніших часів різдвяна тематика знайшла широке відображення не лише у традиціях та звичаях християн, а також — й у мистецтві. Завдячуючи своєму засновнику митрополиту Андрею Шептицькому, Національний музей у Львові (НМЛ) став серцем збереження українського сакрального мистецтва. Не дивно, що найдавніший в українському іконописі твір, на якому зображена сцена Різдва, з усіх збережених зразків станкового малярства, перебуває у збірці саме цього музею. найдавніші збережені художні образи Різдва можна побачити саме в іконописі реставратор музею Тарас Гера тримає ікону Різдва Христового, яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького має одне з найповніших світових зібрань українського сакрального мистецтва  XIV - XVIII століть, каже Ігор Кожан, директор інституції. “Наша колекція іконопису нараховує понад 4000 одиниць збереження, плюс давня різьба, скульптура, а це — ще тисячі та тисячі предметів. Це — збірка світового значення, — розповідає пан Кожан. — “Власне, ікон Різдва у нас близько 60. Усі  — унікальні та дуже цікаві предмети”.  Ігор Кожан, директор Національного музею у Львові, на виставці "Нація. Мистецтво. Наука" (до 150-ліття Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка), що зараз триває у музеї; зліва — ікона "Поклоніння царів", XVIII ст., приватна збірка “Вперше сцена Різдва зустрічається на клеймі ікони “Воздвиження Чесного Хреста”. Це — ікона початку XV століття, яка була у постійній експозиції музею до початку повномасштабного вторгнення, — розповідає Ольга Цибко, зберігач фонду іконопису та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ. вперше сцена Різдва зустрічається на клеймі ікони “Воздвиження Чесного Хреста”. Це — ікона початку XV століття реставратор музею Любомир Магінський поруч ікони “Воздвиження Чесного Хреста”, поч. XV ст. фрагмент ікони “Воздвиження Чесного Хреста”, поч. XV ст., з колекції НМЛ. Попри часткові втрати зображення, клеймо зі сценою Різдва можна роздивитися у нижньому правому куті ікони Пані Ольга з колегами-реставраторами показує наступну давню пам’ятку і розповідає, що вона для музею — дуже особлива. “Ця ікона XVI століття. Походить вона з церкви в (селі - ред.) Дальовій, зараз це територія Польщі. Вона одною з перших потрапила до збірки нашого музею, — каже науковиця. — Ікона особлива ще й тим, що це — приклад великих празників, які рідко зустрічаються у нашому іконописі, бо празниковий цикл — це зазвичай ікони маленького формату, а тут, крім того, що це великі празники, ще й на одній дошці зображено два водночас — Богоявлення та Різдво”.  ікона з села Дальова, XVI ст., колекція НМЛ фрагменти ікони з села Дальова з зображенням Різдва (фото 1) та Богоявлення (фото 2) , XVI ст., колекція НМЛ започаткував та дав першу ґрунтовну збірку музею Андрей Шептицький, проте колекція інституції формувалася з різних джерел Ольга Цибко розповідає про Музей Ставропігії у Львові, який радянська влада розформувала на початку 1940-х років. “Збірку Музею Ставропігії поділили між музеями міста, — каже пані Цибко. — І от власне таким чином збірка іконопису з Музею Ставропігії й потрапила до нашого музею. Так близько 200 ікон опинилися у нашій колекції. Це — надзвичайно цінні предмети. Багато з них були представлені у нашій постійній експозиції до повномасштабного вторгнення”. Серед тих 200 експонатів, провенанс яких веде до Музею Ставропігії, була й ікона Різдва Христового, XVI ст., з церкви у селі Вільча (тепер — це Польща, регіон Перемишля). Зараз — це один зі знакових творів у колекції НМЛ.  ікона Різдва Христового з церкви у селі Вільча, XVI ст., колекція НМЛ деталі ікони Різдва Христового з церкви у селі Вільча, XVI ст. (фото 1-2), колекція НМЛ Пані Ольга показує наступний експонат, який також пов’язаний зі Ставропігійським братством, а ще — з ім’ям українського художника Теофіла Копистинського. Теофіл Дорофійович, розповідає Ольга Цибко, не лише розписував церкви та малював ікони, він ще й пробував себе у ролі реставратора. “У ті часи (кін. XIX ст.) реставраторами переважно ставали художники, бо не було на наших теренах спеціальної освіти для реставраторів. А художники розумілися на мистецтві й технологіях малярства, тому намагалися консервувати та реставрувати пам’ятки, наскільки вони це вміли та розуміли”, — пояснює Ольга Цибко  І от вкінці 1880-х років Ставропігійське братство звернулося до Копистинського з проханням допомогти у реставрації їхньої збірки іконопису. Тоді Теофіл Дорофійович відреставрував на замовлення аж 150 предметів. “Цю цифру засвідчує відповідне свідоцтво, яке зараз зберігається в архіві нашого музею, — каже пані Ольга. — Звісно, про рівень фаховості тої  реставрації ми зараз не можемо говорити, достеменно невідомо, що саме і як він робив… Але такі дрібнички з історії розкривають нам перипетії життя давніх пам’яток”.   Ольга Цибко показує ікону Різдва (походження роботи — невідоме), яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ, Якраз у той час, а саме 1888 року, Ставропігійське братство влаштувало у Львові велику  археологічно-бібліографічну виставку. Там власне й експонувалися відреставровані Копистинським твори, а оскільки митець й сам був колекціонером старовини, й після плідної співпраці з братством, ймовірно, налагодив з ними гарні стосунки, то подав на ту виставку й кілька ікон з власної колекції. Після завершення виставки, багато з експонованих на ній творів мистецтва сформували збірку вже згаданого вище Музею Ставропігії. “Теофіл Копистинький зрозумів, що кращим місцем для його творів буде саме музей. І він свої твори з тої виставки подарував музею. Серед них й була ця ікона Різдва, яку ви бачите зараз. Вона тепер зберігається у нашому музеї”, — пояснює пані Ольга. справа — ікона Різдва Христового (походження роботи — невідоме), яку Теофіл Копистинський подарував Музею Ставропігійського інституту, а звідти вона потрапила до збірки НМЛ, 2018 року у Національному музеї у Львові відбувалася виставка "Ікони риботицьких майстрів", присвячена творчості церковного мистецького осередку у містечку Риботичі, що поблизу Перемишля, на українській етнографічній території Надсяння (тепер — Польща). Тоді Роксолана Косів, кураторка виставки, докторка мистецтвознавства та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ, зібрала у проєкті понад 100 ікон риботицьких майстрів, зокрема й ікону Різдва Христового.  ікона Різдва Христового, XVIII ст., з села Торки, Риботицького осередку іконопису, колекція НМЛ “ Цю ікону дуже любили розглядати відвідувачі нашого музею, навіть наймолодші, — каже пані Ольга Цибко. — Там дуже детально все описано, дуже доступно… Внизу ікони зображений Ірод. І от настільки іконописець вправно передав ті емоції, що вирують у момент вбивства дітей, які наказав вчинити Ірод, що свого часу парафіяни церкви, напевне, не витримавши емоційного напруження, видлубували намальованому Іродові очі”. свого часу парафіяни церкви, напевне, не витримавши емоційного напруження, видлубували намальованому Іродові очі Ольга Цибко розповідає про деталі ікони Різдва Христового (XVIII ст.) з села Торки, Риботицького осередку іконопису Реставратори заносять до залу ще один великоформатний твір, пані Ольга пояснює, що наша оповідь про найдавніші ікони Різдва була б неповною без  ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині. “Цей твір увійшов у всі, напевне, провідні тематичні видання та був у постійній експозиції НМЛ до повномасштабного вторгнення”, — каже науковиця. — “На іконі зображено Різдво Христове, а по периметру — клейма зі сценами життя Марії та Христа. Ця ікона — вона одна така, унікальна”. реставратори музею, показують великоформатну ікону XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині фрагмент ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині, колекція НМЛ Поки розглядаємо різдвяні сюжети на великій іконі з Трушевичів, пані Ольга з колегою показують ще один твір, підносять його дуже обережно, не перехиляючи, побачити зображення можна лише “зазирнувши зверху”. Дивимося. У дерев’яній рамі — тендітне на вигляд скло, по ньому кілька тонких тріщин і дуже незвичний, після усіх переглянутих нами сьогодні, образ Різдва. “Переважно фонд іконопису — це ікони намальовані на дереві, яких ми з вами вже передивилися аж шість, — каже науковиця. — Але крім ікон на дереві у нас є ще порівняно невелика колекція ікон намальованих на полотні та ще менша колекція ікон намальованих на склі”.  ікона на склі з села Залужжя, що на Львівщині колекція НМЛ фрагмент ікони на склі з села Залужжя, що на Львівщині колекція НМЛ “Тема Різдва в іконописі на склі — надзвичайно рідкісна. Й ось так пощастило, що у нашій колекції є така ікона”, — кажуть музейники Коли говоримо про ікони на склі, то вони, зазвичай, — з Буковини чи Покуття. “Ця ікона — зовсім не звідти, вона — з села Залужжя Яворівського району, з мистецького осередку, який дослідники називають Лежайсько-Перемиським. Ми маємо у колекції кілька ікон з цього осередку, зокрема й цю ікону Різдва Христового”, — каже Ольга Цибко. Ольга Цибко, зберігачка фонду іконопису та старша наукова працівниця відділу давнього мистецтва НМЛ Розглядаючи різдвяні сюжети та слухаючи про них фахові розповіді, час у музейних залах спливає надзвичайно швидко. Різдвяним іконам потрібно повертатися до сховищ. Музейні зали знову пустіють…  “Маю надію, що понад 60  ікон Різдва Христового нашої збірки вийдуть окремим виданням десь у найближчому часі”, — каже Ігор Кожан.  Невідомо скільки ще часу доведеться чекати, аби знову побачити ці та й інші найцінніші зразки українського мистецтва не на світлинах, а у просторих музейних залах, коли ворожі загрози буде подолано й усім нам буде безпечно… Зрештою, ці кілька годин проведених у товаристві таких мистецьких творів, нагадали, що Різдво — це все ж про дива, в які важливо вірити. фрагмент ікони XVI ст. з села Трушевичі, що на Львівщині, колекція НМЛ Раніше ми також писали   про унікальну збірку хатніх ікон з Буковини, Гуцульщини та Покуття, яку зібрав львівський історик та колекціонер Андрій Цибко . також читайте: НЕРЕАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ — ВИСТАВКА КАТЕРИНИ КОСЬЯНЕНКО У НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ У ЛЬВОВІ Матеріал: Ія Степанюк Фото: Іван Станіславський Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon  чи Buy me a Coffee . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Дослідницький блог Underground Post випустив другий благодійний дроп мейл-арту у кооперації з українськими митцями. Весь прибуток від реалізації накладу  передали на користь українських оборонців. сувенірний аркуш марок від Underground Post та українських митців, фото - Underground Post Ілюстрації до марок виконали 12 сучасних українських митців, а саме Даша Подольцева, Сергій Майдуков, Олексій Ревіка, Олег Грищенко, Ярослава Яцуба, Олександр Грехов,  Грася Олійко, Марта Лешак, Дмитро Кришовський, Марія Химинець, Максим Obsidianbone та Марі Кінович. Шрифт, що використовується у дизайні, створений Нілом Хасевичем для агітаційних матеріалів УПА . Цифрову версію шрифту створила Марчела Можина. Марки вийшли накладом у 50 аркушів 178x178 мм, по 12 марок на кожен. Замовити їх можна на сайті Underground Post . фрагменти сувенірного аркуша марок від Underground Post та українських митців (фото 1-6), фото - Underground Post Underground Post («Підпільна Пошта») — це блог в Instagram та Facebook про історію України, крізь призму українських додержавних марок XX сторіччя. Після повномасштабного вторгнення рф в Україну, Underground Post почали видавати сувенірні філателістичні матеріали у кооперації з українськими митцями. Назва блогу перегукується із «Підпільною Поштою України», що діяла у 1949-1983 роках. Автор проєкту надихнувся прикладом української діаспори, що протягом XX ст.  у різних країнах світу видавала власні не поштові марки. Їх клеїли на поштові листи поруч із державними поштовими знаками та використовували з метою інформування світу про визвольну боротьбу українського народу. Також ці марки сприяли збору коштів на українську справу. Створення марок об’єднало діаспорян та стало ще однією можливістю українців заявити світу про себе. фрагмент сувенірного аркуша марок від Underground Post та українських митців, фото - Underground Post У наші дні марки та їх створення можуть здатися чимось несуттєвим, та не варто забувати про роль «паперової» пошти й філателії в доінтернетну епоху. Сьогодні на «українські підпільні» марки «полює» безліч філателістів і дослідників, проводяться спеціалізовані міжнародні аукціони. Початок повномасштабного вторгнення рф в Україну та випуск марки з російським воєнним кораблем Укрпоштою лише підвищив інтерес філателістів. Попередній благодійний дроп Underground Post створив спільно з Володимиром Манжосом (aka WaOne). Серія називалася «Не купуй російську нафту» та стала сучасною інтерпретацією плаката часів Другої світової війни авторства Лоуренса Білла Сміта (США). Оригінальний плакат 1942 року закликав людей купувати військові облігації, підтримуючи цим боротьбу. Тоді також весь прибуток від реалізації накладу було передано на користь українських оборонців. сувенірний конверт (фото 1) та аркуш марок (фото 2) з серії «Не купуй російську нафту (та газ)» від Underground Post та Володимира Манжоса (aka WaOne), фото - Underground Post   Більше про дослідницький блог Underground Post та феномен мейл-арту слухайте в епізоді нашого подкасту « Нотатки з мистецтва »  створеного спільно з Radio Skovoroda. також читайте: ВИДАНО НАЙБІЛЬШ ВИЧЕРПНИЙ АЛЬБОМ РОБІТ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Надія Батюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon  чи Buy me a Coffee . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Змагання — невіддільна частина людської природи, і вони не рідко документувалися митцями, яких вражали динаміка та драматизм таких процесів. Ми підготували добірку творів українських митців, що надихалися зимовими видами спорту. КОВЗАНЯРСЬКИЙ СПОРТ Ковзанярський спорт — збірна назва для спортивних дисциплін, в яких атлети змагаються на швидкість подолання певної дистанції на ковзанах. Напруга та драматичність цього виду спорту помітна навіть у художніх творах. ВАСИЛЬ КУРИЛИК (WILLIAM KURELEK), КОВЗАНКА У БОЛОТЯНОМУ РОВІ. ІЛЮСТРАЦІЯ ДО КНИГИ «A PRAIRIE BOY’S WINTER». 1973 1973 року у Канаді вийшла друком книга канадського художника українського походження Василя Курилика (1927-1977), яку він сам і проілюстрував. New York Times назвав «A Prairie Boy’s Winter» найкращою ілюстрованою дитячою книгою року. У ній Курилик розповідає усілякі веселі (і не дуже) історії зі свого дитинства, яке він провів на фермі своїх батьків в околицях Манітоби (Канада). БОРИС КРЮКОВ, ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИГИ Н. ГЛОВАЦЬКОЇ «НАШІ СПОРТСМЕНИ», 1930 Цю дитячу книжечку з чудовими спортивними ілюстраціями знайшли в Бібліотеці Українського Мистецтва . Борис Крюков (1895-1967) співпрацював з різними київськими видавництвами у 1920-1930 рр. та був художником Київського театру опери та балету. 1948 року він емігрував до Аргентини і оселився в Буенос-Айресі. Там Крюков працював ілюстратором у видавництві Юліяна Середяка. ФІГУРНЕ КАТАННЯ Змагання з фігурного катання на Зимовій Олімпіаді завжди збирали чи не найбільшу кількість глядачів. Його називають найгарнішим і найвитонченішим видом спорту, не дивно, що ним надихалося багато митців. ОЛЕКСАНДР МУРАШКО, НА КОВЗАНЦІ. 1905 Романтична та елегантна робота Олександра Мурашка (1875-1919) зберігається у колекції Національного художнього музею України. ВАСИЛЬ СЕДЛЯР, НА КОВЗАНЦІ. ПОЧ. 1930-Х РР. ПОРЦЕЛЯНОВА ФІГУРКА “НА КОВЗАНЦІ”, АВТОРКА МОДЕЛІ ОКСАНА ЖНИКРУП. 1950-ТІ Пам'ятаєте скандал п'ятирічної давнини, коли скульптура Джеффа Кунса “Балерина, яка сидить”, встановлена біля Рокфеллерського центру у Нью-Йорку (США) виявилася копією роботи української майстрині Оксани Жникруп (1931-1993)? Якщо раптом пропустили, то прочитати можна тут , і, сподіваємося, що "кунсівських" фігуристок ми не побачимо. САМУЇЛ КАПЛАН, КОВЗАНКА НА ПЕЧЕРСЬКУ. 1971 Багато картин й графіки Самуїла Каплана (1928-2021) присвячені історичним районам Києва — Печерську і Подолу. Його роботи вирізняються теплим, м'яким гумором і ледве помітною тінню смутку та ностальгії, "Ковзанка на Печерську" - не виняток, правда? ХОКЕЙ З особливим трепетом цей вид спорту люблять у Канаді. В 1950-х за команди Канади та США грало так багато українців, що хокеїст Метро Пристай (Metro Prystai) говорив: «в ті роки в роздягальнях НХЛ тільки й було чути українську балаканину». А хокеїст Тарас (Террі) Савчук на прізвисько «Юкі» (Ukey), яке отримав через українське походження, — дев'ятий в сотні кращих гравців НХЛ та займає перше місце серед воротарів за всю історію хокею. ВАСИЛЬ КУРИЛИК, ХОКЕЙНА ШТОВХАНИНА, ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИГИ «A PRAIRIE BOY’S WINTER». 1973 Ще одна ілюстрація з Куриликівської збірки спогадів про дитинство - «A Prairie Boy’s Winter». У розділі про хокей Василь Курилик розповідає, що щиро ненавидів його, адже під час дворових матчів було більше суперечок і бійок, ніж гри. ВІКТОР РИЖИХ, ХОКЕЙ. 1966 Сповнена динамізму робота художника Віктора Рижих (1933-2021) експонувалася на виставці «ПОЗА ІДЕОЛОГІЄЮ. Радянське мистецтво з колекції Тетяни та Бориса Гриньових» у Харкові далекого 2015-го року. Ну, і, зрештою, хто ж сказав, що у хокеї — лише хлопці? ГАЛИНА МАЗЕПА, ПІСЛЯ ХОКЕЙНОГО МАТЧУ, 1980 ЛИЖНІ ПЕРЕГОНИ Лещетарство — ​​найбільш масовий зимовий вид спорту в Україні згідно з інформацією на офіційному сайті Федерації лижного спорту. Популярність цієї дисципліни помітна і на велелюдних сюжетних полотнах українських митців. ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА, ПЕРЕД СТАРТОМ. 1947 "Молодою я дуже любила лижі, свіже повітря, далекі засніжені простори, сяючі обличчя!.. - розповідала Тетяна Яблонська. - З запалом працювала я над цією картиною у перші повоєнні роки. Схвально сприйняли її глядачі і в Києві, і в Москві. Навіть приходили до мене фотокореспонденти: «Завтра вранці вмикайте радіо – Вам присуджено Сталінську премію!» Ледве дочекавшись ранку, вмикаю і чую – зовсім інші прізвища… Постанова Жданова з ідеологічних питань почала діяти. Почалася гонитва за відьмами – «безідейність, формалізм, імпресіонізм, спотворення образу радянської людини, вплив загниваючої культури Заходу і таке інше»». Робота в колекції Національного художнього музею України. ПЕТРО БАСАНЕЦЬ, ВИХІДНИЙ. 1971 Ностальгічна робота Петра Басанця (1926-2007) сьогодні могла б стати ще однією ілюстрацією до вже відомих мемчиків "канікули до винайдення інтернету" чи "відключили інтернет". ВАСИЛЬ КУРИЛИК, ЛИЖНИКИ (ІЛЮСТРАЦІЯ ДО КАЛЕНДАРЯ), 1970-ТІ РР. БОБСЛЕЙ Санний вид спорту в якому на санях особливої конструкції, бобах, які мають керування і розраховані на 2—8 осіб, команди змагаються у швидкісному спуску по спеціально обладнаних льодових трасах. ГЕРАСИМ ГОЛОВКОВ, МОРОЗНИЙ ДЕНЬ/НА САНЯХ. 1898 Живописець Герасим Головков (1863-1909) жив і працював в Одесі, тому про сани-боби чи льодові траси навряд, чи знав, але його кумедні саночники якнайкраще пасують до нашого сьогоднішнього розділу про бобслей, хіба ж ні? ВАСИЛЬ КУРИЛИК, НА САНЧАТАХ У ХАЙ ПАРКУ, 1970-ТІ РР. ВАСИЛЬ КУРИЛИК, НА САНЧАТАХ, 1977 також читайте: КАВА В УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon чи Buy me a Coffee . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.