Search Results

Змагання — невіддільна частина людської природи, і вони не рідко документувалися митцями, яких вражали динаміка та драматизм таких процесів. Ми підготували добірку творів українських митців, що надихалися зимовими видами спорту. КОВЗАНЯРСЬКИЙ СПОРТ Ковзанярський спорт — збірна назва для спортивних дисциплін, в яких атлети змагаються на швидкість подолання певної дистанції на ковзанах. Напруга та драматичність цього виду спорту помітна навіть у художніх творах. ВАСИЛЬ КУРИЛИК (WILLIAM KURELEK), КОВЗАНКА У БОЛОТЯНОМУ РОВІ. ІЛЮСТРАЦІЯ ДО КНИГИ «A PRAIRIE BOY’S WINTER». 1973 1973 року у Канаді вийшла друком книга канадського художника українського походження Василя Курилика (1927-1977), яку він сам і проілюстрував. New York Times назвав «A Prairie Boy’s Winter» найкращою ілюстрованою дитячою книгою року. У ній Курилик розповідає усілякі веселі (і не дуже) історії зі свого дитинства, яке він провів на фермі своїх батьків в околицях Манітоби (Канада). БОРИС КРЮКОВ, ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИГИ Н. ГЛОВАЦЬКОЇ «НАШІ СПОРТСМЕНИ», 1930 Цю дитячу книжечку з чудовими спортивними ілюстраціями знайшли в Бібліотеці Українського Мистецтва . Борис Крюков (1895-1967) співпрацював з різними київськими видавництвами у 1920-1930 рр. та був художником Київського театру опери та балету. 1948 року він емігрував до Аргентини і оселився в Буенос-Айресі. Там Крюков працював ілюстратором у видавництві Юліяна Середяка. ФІГУРНЕ КАТАННЯ Змагання з фігурного катання на Зимовій Олімпіаді завжди збирали чи не найбільшу кількість глядачів. Його називають найгарнішим і найвитонченішим видом спорту, не дивно, що ним надихалося багато митців. ОЛЕКСАНДР МУРАШКО, НА КОВЗАНЦІ. 1905 Романтична та елегантна робота Олександра Мурашка (1875-1919) зберігається у колекції Національного художнього музею України. ВАСИЛЬ СЕДЛЯР, НА КОВЗАНЦІ. ПОЧ. 1930-Х РР. ПОРЦЕЛЯНОВА ФІГУРКА “НА КОВЗАНЦІ”, АВТОРКА МОДЕЛІ ОКСАНА ЖНИКРУП. 1950-ТІ Пам'ятаєте скандал п'ятирічної давнини, коли скульптура Джеффа Кунса “Балерина, яка сидить”, встановлена біля Рокфеллерського центру у Нью-Йорку (США) виявилася копією роботи української майстрині Оксани Жникруп (1931-1993)? Якщо раптом пропустили, то прочитати можна тут , і, сподіваємося, що "кунсівських" фігуристок ми не побачимо. САМУЇЛ КАПЛАН, КОВЗАНКА НА ПЕЧЕРСЬКУ. 1971 Багато картин й графіки Самуїла Каплана (1928-2021) присвячені історичним районам Києва — Печерську і Подолу. Його роботи вирізняються теплим, м'яким гумором і ледве помітною тінню смутку та ностальгії, "Ковзанка на Печерську" - не виняток, правда? ХОКЕЙ З особливим трепетом цей вид спорту люблять у Канаді. В 1950-х за команди Канади та США грало так багато українців, що хокеїст Метро Пристай (Metro Prystai) говорив: «в ті роки в роздягальнях НХЛ тільки й було чути українську балаканину». А хокеїст Тарас (Террі) Савчук на прізвисько «Юкі» (Ukey), яке отримав через українське походження, — дев'ятий в сотні кращих гравців НХЛ та займає перше місце серед воротарів за всю історію хокею. ВАСИЛЬ КУРИЛИК, ХОКЕЙНА ШТОВХАНИНА, ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИГИ «A PRAIRIE BOY’S WINTER». 1973 Ще одна ілюстрація з Куриликівської збірки спогадів про дитинство - «A Prairie Boy’s Winter». У розділі про хокей Василь Курилик розповідає, що щиро ненавидів його, адже під час дворових матчів було більше суперечок і бійок, ніж гри. ВІКТОР РИЖИХ, ХОКЕЙ. 1966 Сповнена динамізму робота художника Віктора Рижих (1933-2021) експонувалася на виставці «ПОЗА ІДЕОЛОГІЄЮ. Радянське мистецтво з колекції Тетяни та Бориса Гриньових» у Харкові далекого 2015-го року. Ну, і, зрештою, хто ж сказав, що у хокеї — лише хлопці? ГАЛИНА МАЗЕПА, ПІСЛЯ ХОКЕЙНОГО МАТЧУ, 1980 ЛИЖНІ ПЕРЕГОНИ Лещетарство — ​​найбільш масовий зимовий вид спорту в Україні згідно з інформацією на офіційному сайті Федерації лижного спорту. Популярність цієї дисципліни помітна і на велелюдних сюжетних полотнах українських митців. ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА, ПЕРЕД СТАРТОМ. 1947 "Молодою я дуже любила лижі, свіже повітря, далекі засніжені простори, сяючі обличчя!.. - розповідала Тетяна Яблонська. - З запалом працювала я над цією картиною у перші повоєнні роки. Схвально сприйняли її глядачі і в Києві, і в Москві. Навіть приходили до мене фотокореспонденти: «Завтра вранці вмикайте радіо – Вам присуджено Сталінську премію!» Ледве дочекавшись ранку, вмикаю і чую – зовсім інші прізвища… Постанова Жданова з ідеологічних питань почала діяти. Почалася гонитва за відьмами – «безідейність, формалізм, імпресіонізм, спотворення образу радянської людини, вплив загниваючої культури Заходу і таке інше»». Робота в колекції Національного художнього музею України. ПЕТРО БАСАНЕЦЬ, ВИХІДНИЙ. 1971 Ностальгічна робота Петра Басанця (1926-2007) сьогодні могла б стати ще однією ілюстрацією до вже відомих мемчиків "канікули до винайдення інтернету" чи "відключили інтернет". ВАСИЛЬ КУРИЛИК, ЛИЖНИКИ (ІЛЮСТРАЦІЯ ДО КАЛЕНДАРЯ), 1970-ТІ РР. БОБСЛЕЙ Санний вид спорту в якому на санях особливої конструкції, бобах, які мають керування і розраховані на 2—8 осіб, команди змагаються у швидкісному спуску по спеціально обладнаних льодових трасах. ГЕРАСИМ ГОЛОВКОВ, МОРОЗНИЙ ДЕНЬ/НА САНЯХ. 1898 Живописець Герасим Головков (1863-1909) жив і працював в Одесі, тому про сани-боби чи льодові траси навряд, чи знав, але його кумедні саночники якнайкраще пасують до нашого сьогоднішнього розділу про бобслей, хіба ж ні? ВАСИЛЬ КУРИЛИК, НА САНЧАТАХ У ХАЙ ПАРКУ, 1970-ТІ РР. ВАСИЛЬ КУРИЛИК, НА САНЧАТАХ, 1977 також читайте: КАВА В УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon чи Buy me a Coffee . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Музей Михайла Дзиндри – на сьогодні єдиний музей модерної скульптури в Україні. Попри популярність цього пластичного жанру у Європі та США, у нас модерна скульптура досі залишалася десь у периферійному полі зору як професійних мистецтвознавців, так і широкого загалу шанувальників сучасного мистецтва. Але зараз Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри має усі шанси змінити цю ситуацію і стати своєрідним «чорним лебедем» сучасної української культури, принаймні для цього в установи є геть усі можливості. Цей матеріал вийшов друком у #7/2020 Естет Газети. фрагмент експозиції Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри фото — Естет Газета На початку 1990-х скульптор-модерніст, художник, архітектор Михайло Дзиндра, який прожив в еміґрації майже 50 років, повернувся до вже незалежної України зі США, взявши з собою близько 800 своїх робіт. У передмісті Львова він буквально своїми руками та власним коштом створив музей модерної скульптури та заповів його українському народові. Сьогодні це справді унікальне місце, переступивши поріг якого, відвідувач наче телепортується з тихого передмістя Львова у химерні лабіринти модернізму. РОДИНА «ДЗВІНКИХ КАМЕНЯРІВ» Народився Михайло Дзиндра 8 листопада 1921 року в селі Демня Львівської області, мав братів, які стали знаними у Львові скульпторами, а сестра Ганя була вишивальницею. Демня вважалась старовинним селищем каменярів, що можна помітити по місцевому кладовищу, яке більше нагадує парк наївної скульптури. Селище розташоване на території вапнякового кар’єру, тому майже в кожній сім’ї були майстри каменеобробної справи. У сім’ї Дзиндрів це була справа поколінь. Дуже символічним є й те, що саме прізвище Дзиндра означає «дзвінкий камінь». хата у селі Демня, в якій народився Михайло Дзиндра (світлина 1940-х років) фото з книги Софії Дзиндри "Довга дорога додому" ЕМІҐРАЦІЯ У середині 1930-х років Дзиндра переїздить до Львова, де вивчає сакральну та академічну скульптуру, але війна кардинально змінює його долю: однієї ночі 1944 року він приймає імпульсивне рішення – обмінює свій піджак на велосипед та їде з міста. Велосипедом перетинає кордон зі Словаччиною та оселяється на рік в Братиславі, де у школі для неповносправних дітей викладає декоративну різьбу по дереву. Надовго у Словаччині Дзиндра не затримується, наступним місцем дислокації стає Німеччина — табір для біженців біля Регенсбурга, де скульптор знайомиться з колегами з України та своєю першою дружиною Ольгою. В Німеччині Дзиндра активно працює, вступає до місцевої спілки художників, показує свої роботи на виставках. Твори скульптора того періоду вирізняються своєю реалістичністю та експресивним динамізмом. Михайло Дзиндра (справа) та Осип Танасевич (зліва) у таборі переселенців під Мюнхеном фото з книги Софії Дзиндри "Довга дорога додому" роботи Михайла Дзиндри у каталозі мистецької виставки, що відбулася у листопаді 1947 року у місті Регенсбург фото 1-3 — Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького 1947 року у сім’ї стається горе: після пологів паралізує його дружину. Через її важку хворобу доводиться шукати зручніші умови для життя. Тоді саме виникає можливість переїхати до США. 1951 року сім'я Дзиндри оселяється у передмісті Нью-Йорку — Патнем Веллі. Художник вливається в середовище української артистичної інтелігенції, відкриває для себе світ мистецького різноманіття галерей і музеїв сучасного мистецтва, бере участь у виставках, симпозіумах, конкурсах. На виставці українських митців в українському народному домі в Нью-Йорку знайомиться з Олександром Архипенком — визнаним метром авангардної скульптури у світі. Це знайомство сильно впливає на Михайла Дзиндру. Варто зазначити, що він завжди мав інтерес до модерністських підходів у скульптурі, Михайлові було тісно в традиційних формах. У світі, з якого він вийшов, скульптура була швидше ремеслом — створення пам'ятників, монументів, іконостасів, декору, але не самодостатнім мистецьким твором. Дзиндра ж тяжів до експерименту, свободи пластичного вислову і відсутності обмеження в сюжеті. Переосмислення власної творчості штовхає митця на, здавалося б, нечуваний крок: Дзиндра власноруч знищує всі свої скульптури у жанрі реалізму, що творив з 1945 до середини 1950-х і безповоротно поринає у модернізм. фотопортрет Михайла Дзиндри будинок Дзиндрів у Гадсоні (Флорида, США), за кошти від продажу якого був збудований музей в Україні фото з книги Софії Дзиндри "Довга дорога додому" Після різкого повороту до нового стилю так само різко змінюються і матеріали, якими творив скульптор. Оскільки працював Дзиндра у США архітектом та будівельником, в його роботах з’являються будівельна суміш (часто бетон), японська металева сітка, що слугувала каркасом, та фарби для фасадів. Сам Дзиндра пояснював, що це давало йому змогу швидко втілювати у життя задумані роботи, а не витрачати багато часу на оброблення традиційних для академічної скульптури міцніших матеріалів. Після Нью-Йорку родина Дзиндрів переїздить до Флориди. Там вони змінюють кілька помешкань, але завжди то були будинки з великими дворами, де скульптор мав можливість виставляти свої роботи. У певний момент визріла ідея створити для усього творчого доробку митця окремий музей і була вже ця ідея на пів шляху до своєї реалізації (бо був готовий і проєкт, і навіть знайшлося державне фінансування), але не склалося… 1991 року приходить новина, що Україна таки стала незалежною державою, а два роки до цього (1989) померла дружина митця Ольга – ці дві події кардинально змінюють життєві плани Михайла Дзиндри. МУЗЕЙ Становлення незалежної України наштовхнуло скульптора на думку про створення музею сучасного мистецтва на батьківщині, де могли б бути представлені твори митців української діаспори. 1991 року Михайло Дзиндра вперше за майже півстоліття повертається в Україну. Тут він намагається заново влитися у мистецьке життя, налагоджує особисті та професійні зв’язки, знайомить колег зі своєю творчістю, організувавши кілька виставок фотографій своїх скульптур. Десь у цей же час він знайомиться з пані Софією, яка стала його другою дружиною. За 5 років вони разом перевозять велику частину скульптур з Флориди до Львова. Михайло Дзиндра пробує залучити локальних меценатів для реалізації проєкту музею, але підтримки знайти не вдається, що спонукає Дзиндру за власні кошти купити ділянку та самостійно побудувати приміщення музею. Локальна художня спільнота не виявила великого ентузіазму в комунікації з новоствореним музеєм і його засновником, так само й українська музейна аудиторія була ще не готова його сприйняти, в той час, як для західного світу модерністична скульптура та музеї, присвячені їй, були вже зовсім не новим та цілком звичним явищем. завантаження першого контейнера робіт Михайла Дзиндри до України фото з книги Софії Дзиндри "Довга дорога додому" перші партії скульптур Михайла Дзиндри перевезені зі США в Україну фото з книги Софії Дзиндри "Довга дорога додому" Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри розташувався поблизу соснового лісу, на краю селища Брюховичі у передмісті Львова. Оскільки першочерговою ідеєю було створення музею просто неба, Михайло Дзиндра обрав для її втілення територію з лісовим ландшафтом. Цей задум втілити не вдалося через нестійкість скульптур до мінливої української погоди. На галявині музею перманентно розташовано лише кілька скульптур. Зараз Музей є сектором Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Постійна експозиція Музею налічує понад 800 робіт скульптора, серед яких абстрактні скульптури відкритої форми, сюжетні композиції та рельєфи. Попри унікальність експонатів та музейного простору, через своє розташування він довгий час залишався поза увагою широкої аудиторії. фрагмент експозиції Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри фото — Естет Газета Навіть за своєю зовнішньою архітектурною формою, яку спроєктував сам скульптор, музей Дзиндри має риси американського модернізму. Всередині приміщення музею — суцільний виставковий павільйон площею 1450 м2, без жодних перегородок чи стін, умовно частину експозиції виділяє природно освітлена зона. Експозиція музею, яку теж створив Дзиндра, майже не зазнала змін. Оскільки в музеї немає фондосховища, всі 800 скульптур є у постійній експозиції. Вперше двері для відвідувачів Музей відчинив у жовтні 2005 року. На превеликий жаль, рівно рік по тому, восени 2006, після тривалої хвороби, Михайло Дзиндра помер. Зараз музеєм та колекцією опікується дружина митця – пані Софія і Львівська національна галерея мистецтв . Софія Дзиндра фото — Марта Сирко Цьогоріч Музею модерної скульптури Михайла Дзиндри виповнюється 15 років. Основними завданнями, які зараз стоять перед цією відносно молодою інституцією, є переосмислення спадщини конкретного митця у контексті сучасності та трансформація музею у місце активного культурного діалогу на тему становища скульптури в сучасному мистецтві та еміграції українських митців у XX – XXI столітті. також читайте : Михайло Дзиндра — знаний скульптор, але чи бачили ви його графіку та малярство? Персональна виставка митця у Львівській національній галереї мистецтв Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Аніта Немет Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

1965 року попрацювати до Маріуполя вперше завітали художники зі столиці. Валерій Ламах, Ернест Котков, та Іван Литовченко дебютували як монументалісти ще вкінці 1950-х, а 1961 року вони стали відомі завдяки оформленню київського річкового вокзалу. У Маріуполі команда митців взялася прикрасити новий Палац культури «Іскра» заводу важкого машинобудування. мозаїчні панно «Земля» (зліва) та «Космос» (справа) в інтер'єрі палацу культури «Іскра» заводу важкого машинобудування у Маріуполі , фото — Іван Станіславський Результатом маріупольського відрядження Ламаха, Коткова та Литовченка стали чотири роботи, які можна вважати монументальним ансамблем. Восени 1965 на головному фасаді Палацу культури (далі - ПК) «Іскра» з’явилося велике панно «Народ-Герой», виконане із шамоту, а на початку 1966 завершилась робота над трьома керамічними мозаїками. До речі, саме ці художники, вперше у місті, застосували монументальні роботи для оформлення інтер’єрів. Ламах, Котков та Литовченко вперше у Маріуполі застосували монументальні роботи для оформлення не лише екстер'єру, але й інтер’єрів Валерій Ламах з бригадою будівельників біля панно «Юність» у вестибюлі Палацу культури «Іскра» маріупольського заводу важкого машинобудування (1960-ті рр.) , фото надане Сашком Чернідісом Розповідає історик маріупольського мистецтва Сашко Чернідіс : Варто сказати кілька слів про заводський осередок культури. Палац культури «Іскра» був побудований методом народного будівництва-толоки та обов'язково мав бути прикрашений монументальними роботами. Ініціатива виходила від директора заводу «Важмаш» В. Карпова, мецената та великого поціновувача мистецтва. Для здійснення цього завдання було запрошено київських художників Валерія Ламаха, Ернеста Коткова та Івана Литовченка. Починаючи свою творчу кар'єру плакатистами (як і маріупольці Яків Райзін та Микола Тихонов ), Ламах та Котков повною мірою розкрили свій талант у монументалістиці. Це був час, коли відбувалося формування нового стилю в оформленні громадських будівель. У їхньому творчому доробку вже значилося кілька монументальних робіт у Києві. Палац культури «Іскра» маріупольського заводу важкого машинобудування на листівці з набору "Донецька область. Жданов" (Жданов — колишня назва міста Маріуполь), набір листівок виданий 1987 р. в екстер'єрі Палацу культури «Іскра» монументалісти вперше у своїй практиці застосували шамот. У його потужних формах, близьких до кам'яної скульптури, була розказана історія країни У Маріуполі столичні митці створили величезний монументальний твір, побудований на принципі ансамблевості. Виконаний у шамоті фриз на цокольному поверсі будівлі служить її початком. Тут вони вперше у своїй практиці застосували шамот. У його потужних формах, близьких до кам'яної скульптури, була розказана історія країни. В інтер'єрах Палацу вже з усією силою звучали графічні та живописні мотиви. У холі відвідувачів зустрічало керамічне панно-екран «Юність». панно «Юність» у вестибюлі Палацу культури «Іскра» маріупольського заводу важкого машинобудування (1960-ті рр.) , фото надане Сашком Чернідісом На верхньому поверсі розташовувалися мозаїки «Земля» та «Космос». У початковому проєкті палацу (архітектор - М.Ю. Пєтухов) ці панно було видно від вхідних дверей у напівкруглому отворі перекриття поверхів. Художники зуміли трансформувати архітектурне середовище, духовно насичуючи його за допомогою лаконічної мозаїки у вестибюлі та яскравого, мальовничого твору на верхньому поверсі. Надалі, при реконструкції палацу цей напівкруглий отвір було замуровано. фото 1: світлина вестибюлю ПК «Іскра», де від вхідних дверей у напівкруглому отворі перекриття поверхів проглядається панно «Земля», фото 2: замітка у місцевій газеті про відкриття ПК «Іскра» маріупольського заводу важкого машинобудування, 1966 р. ЗА КРОК ДО АБСТРАКЦІЇ Панно «Народ-Герой» в екстер'єрі «Іскри» можна було б назвати програмним героїко-епічним твором виконаним згідно з канонами соцреалізму. Воно відображує найпоширеніші сюжети соцарту: «Праця», «Перемога», «Відновлення». Якби не одне «але». Художнє вирішення роботи ледь не повністю перекреслює її сюжетну складову. Обов’язкові робітники та солдати губляться в мережі гострих контрастуючих між собою форм та трансформуються у фактично самостійний геометричний малюнок. Палац культури «Іскра» маріупольського заводу важкого машинобудування, 2020 р. фото — Іван Станіславський На екскурсіях, глядачам, доводилося окреслювати фігури вручну, а з дистанції вони не зчитуються абсолютно. Створене в середині 1960-х років, панно «Народ-Герой» дивує сміливим трактуванням образів, яке небезпечно наближується до абстракції та безпредметності. Хоча авторство належить в рівній мірі трьом митцям, тут, безперечно, помітна рука Івана Литовченка. Пізніше, маріупольські художники Сергій Бараннік та Олександр Бондаренко перетнуть бар’єр безпредметності в монументалістиці, але це буде лише в 1989 році, коли заперечення авангардного мистецтва значно знизиться. художнє вирішення панно «Народ-Герой» ледь не повністю перекреслює його сюжетну складову. Робітники та солдати губляться в мережі гострих контрастуючих між собою форм та трансформуються у фактично самостійний геометричний малюнок фрагмент панно «Народ-Герой» в екстер'єрі Палацу культури «Іскра», 2020 р. фото — Іван Станіславський Керамічна мозаїка «Юність» (іноді зустрічається назва «Поезія») площею 18 кв.м прикрасила фоє першого поверху ПК «Іскра». Ліричне зображення юнака та дівчини з розгорнутою книгою, за задумом авторів, повинно було вносити певну розрядку після динамічного та напруженого фризу зовні будівлі. Як спрацьовувало це композиційне рішення сказати важко. Під час пізнішого ремонту панно «Юність»/«Поезія» було або зашите під декоративними панелями або й взагалі демонтоване. Бодай приблизну дату зникнення цієї роботи встановити не вдалося. У 2020 році ніхто зі «старожилів» ПК «Іскра» не пригадав панно «Юність», ймовірно, воно було знищено ще за радянських часів. ескіз панно «Юність»/«Поезія» для вестибюлю Палацу культури «Іскра», фото надане Сашком Чернідісом Дві інші монументальні інтер'єрні роботи пережили численні реконструкції та ремонти. Панно «Земля» та «Космос» загальною площею близько 100 кв.м митці вдало вписали в межі тильної стіни зали на другому поверсі. В публікаціях 1960-х років залу іноді називають «космічною», хоча вона призначалася для зборів та занять танцювального гуртка. В панно «Космос» бригада монументалістів застосувала традиційну керамічну плитку, але з поєднанням шамоту та кольорових цементів для заповнення фону. Чергування глянцевих та матових поверхонь створює цікавий фактурно-колірний контраст, який стає досить важливим елементом в сприйнятті твору. мозаїчні панно «Земля» та «Космос» в інтер'єрі Палацу культури «Іскра» (фото 1) та детальна світлина панно «Космос» (фото 2) фото — Іван Станіславський Яскраве, але стандартне для того часу, епічне зображення на космічну тематику, врівноважується панно «Земля». Жіноча фігура викладена в стриманій колірній гаммі із шамоту, постає як символ Батьківщини або домівки з якої людство пускається в космічні мандри. Композиція з двох мозаїк гарно сприймається з відстані, та наповнює обсяг величезної зали. До початку повномасштабного вторгнення ансамбль монументальних творів ПК «Іскра» був у гарному стані. яскраве, але стандартне для того часу, епічне зображення на космічну тематику у мозаїці «Космос» врівноважує панно «Земля» мозаїчне панно «Земля» в інтер'єрі Палацу культури «Іскра» ЗГАСЛА «ІСКРА» Під час облоги Маріуполя російськими військами, ПК «Іскра» опинився в зоні бойових дій. В цьому секторі, оборонці Маріуполя стримували загони окупантів, що рухались на місто Донецькою трасою. Навесні 2022 року, будівля Палацу культури була зруйнована авіаударом. За наявною інформацією екстер’єрне панно отримало численні пошкодження, а мозаїки в інтер’єрі остаточно знищені. Будівля ПК «Іскра» відновленню не підлягає. будівля Палацу культури «Іскра», Маріуполь, 2022 рік будівля Палацу культури «Іскра», Маріуполь, 2022 рік Стаття «Згасла «Іскра»: історія монументального ансамблю Палацу культури маріупольського заводу «ВажМаш»» продовжує серію матеріалів про історію найвизначніших маріупольських мозаїк . Війна, на жаль, не дала шансів на виживання багатьом монументальним пам’яткам міста, інші зазнали значних руйнувань, доля деяких лишається невідомою… Одним з головних завдань цієї серії матеріалів є фіксація в інфополі низки фактів, що можуть зникнути з обігу внаслідок фізичного знищення фондів, архівів та колекцій присвячених маріупольському мистецтву. ПРО МИТЦІВ ІВАН ЛИТОВЧЕНКО (1921-1996) Художник декоративного та монументального мистецтва Заслужений діяч мистецтв УРСР (1991), лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченко (1998, посмертно), дійсний член Академії архітектури України. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1954). Учасник Другої світової війни. Працював у жанрі декоративного (художнє ткацтво) і монументально-декоративного мистецтва. Основні твори: геральдичні панно на стелі центральної зали вокзалу станції Київ-Пасажирський (1955), тематичний килим «Україна в сім'ї братніх республік» (1957); панно «Дружба народів» в аванзалі Головного павільйону Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР; мозаїки в інтер'єрах ресторану «Метро» в Києві (1960, не збереглися), оформлення станції метро «Шулявська» (1963), Київського річкового вокзалу (1961) і Бориспільського аеропорту (1965, у співавт. з В. П. Ламахом та Е. І. Котковим, не збереглися), гобелен «Пісня про вуса» для палацу одруження в м. Олександрії (1969) і мозаїчні панно на житлових будинках на проспекті Перемоги у Києві (1960-70-ті рр., у співавт. з М. Т. Литовченко та В. М. Прядко). У місті Прип'яті створив монументальний ансамбль: скульптурно-мозаїчний рельєф-панно «Музика» на фасаді музичної школи (1976), скульптурно-декоративна композиція «Енергія» (1977), три панно на центральній вулиці міста: «До світла», «Світанок», «Творіння» (1978-1982). Учасник численних виставок: республіканських (з 1957), всесоюзних (з 1967), закордонних (з 1958). ВАЛЕРІЙ ЛАМАХ (1925-1978) Графік, монументаліст, викладач, філософ, письменник Закінчив Ворошиловградське художнє училище (1939-1949 з перервою на 3 роки) і Київський художній інститут (факультет графіки). Працював художником плаката. Член НСХУ (1956). З 1952-го року брав участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках. Старший редактор державного видавництва “Образотворче мистецтво і музична література” (1956-1960). Редактор плаката у державному видавництві “Мистецтво” (1961-1964). З 1960-х працював як художник-монументаліст. Створив низку художніх робіт в техніці розпису, мозаїки у Києві, Маріуполі, Куйбишеві, Єсентуках, Кам'янському, Тамбові, Тернополі. Оформляв екстер’єри та інтер’єри громадських будівель. З 1974 р. – доцент кафедри оформлення книги на Київському вечірньому факультеті Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова; викладав малюнок, живопис, композицію. ЕРНЕСТ КОТКОВ (1931-2012) Графік, монументаліст Закінчив Київський державний художній інститут (1955). Педагоги з фаху — В.В. Касіян, Ф. Самусєв, С. Подерв’янський. Член Спілки художників СРСР (1958). Один з найвидатніших монументалістів України радянського періоду. З 1954 р. учасник всесоюзних, республіканських і міжнародних виставок. Член творчого об’єднання «Погляд». Після 1991 р. провів понад 10 персональних виставок в Україні, Німеччині, Нідерландах, Великобританії та ін. Працював у галузях монументального мистецтва, станкового живопису та графіки. У співавторстві з В. Ламахом та І. Литовченком створив мозаїки та монументальні композиції для оформлення Річкового вокзалу у Києві та аеропорту «Бориспіль». Твори зберігаються у Національному художньому музеї України та інших музейних і приватних зібраннях в Україні та за кордоном. Двічі художник був номінований Державною премією СРСР. Матеріал: Іван Станіславський Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю [esthète] Газети (Естет Газети) і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Художні фонди Картинної галереї ім. Альбіна Ґавдзинського були вивезені окупантами з Нової Каховки ще у листопаді 2022 року. Минулого місяця кілька десятків робіт зі збірки цієї галереї було представлено на виставці “Завжди Нова Каховка” (“Всегда Новая Каховка”) у Москві.  відкриття виставки “Всегда Новая Каховка” у Москві, третій зліва — Володимир Боделан, син колишнього мера Одеси Руслана Боделана й ексначальник одеського обласного управління ДСНС, а зараз - "представник регіону при уряді РФ", четвертий зліва — Володимир Сальдо, призначений росіянами губернатор окупованих територій Херсонської області фото з сайту окупаційної адміністрації Херсонської області Виставку, присвячену будівництву Каховської ГЕС, відкрили вкінці листопада у корпоративному музеї “Транснафти” (“Транснефть”). У повідомленні на сайті окупаційної адміністрації Херсонської області зазначено, що показ художніх творів став спільним проєктом керівництва “Транснафти” та херсонської делегації на чолі з Володимиром Сальдо (призначений росіянами губернатор окупованих територій Херсонської області). Разом з Сальдо виставку відкривав Володимир Боделан, син колишнього мера Одеси Руслана Боделана й ексначальник одеського обласного управління ДСНС, а зараз - "представник регіону при уряді РФ".  На виставці у Москві експонують роботи українського пейзажиста Альбіна Ґавдзинського (1923-2014) зі збірки новокаховської картинної галереї та твори інших митців, що фіксували процес будівництва каховської гідроелектро станції. роботи Альбіна Ґавдзинського присвячені будівництву Каховської ГЕС зі збірки новокаховської Картинної галереї на виставці “Всегда Новая Каховка” у Москві, колаж - [есте́т] газета відкриття виставки “Всегда Новая Каховка” у Москві фото з сайту окупаційної адміністрації Херсонської області відкриття виставки “Всегда Новая Каховка” у Москві фото з сайту окупаційної адміністрації Херсонської області, колаж - [есте́т] газета Альбін Ґавдзинський народився в Одеській області, навчався в Одеському художньому училищі та одразу після випуску поїхав в Нову Каховку документувати у своїх творах будівництво ГЕС. У 1950-х роках художник намалював велику серію малярських робіт, присвячених новій гідроелектростанції.  1961 року Ґавдзинському було надане звання почесного громадянина міста Нова Каховка. Того ж року, як жест вдячності, митець подарував місту 237 своїх картин. Спеціально для їхнього зберігання та експонування у місті створили картинну галерею, яка до початку 2000-х знаходилася у підпорядкування Херсонського художнього музею ім. О. Шовкуненка. 2002 року галерея перейшла на баланс міста, а 2003 року, ще за життя митця, їй було присвоєне ім'я Альбіна Станіславовича Ґавдзинського. художник Альбін Ґавдзинський малює пейзаж на будові Каховської ГЕС, 1950-ті рр. фото зі збірки Картинної галереї ім. Альбіна Ґавдзинського До 24 лютого 2022 року в колекції Картинної галереї ім. Альбіна Ґавдзинського зберігалося 297 творів митця-фундатора. Загалом художні фонди галереї нараховували близько 1200 експонатів. Новокаховська Картинна галерея, як і багато інших музеїв та галерей, що опинилися в окупації, на початку 2022 року була розграбована росіянами. Як повідомлялося у новокаховських телеграм-каналах, окупанти вивезли у невідомому напрямку всі картини з експозиційних залів і сховків галереї.  На думку Ірен Адлер, культурного оглядача видання “Думськая” , позитивний момент цієї події (демонстрації полотен у Москві) полягає в тому, що роботи, які “засвітилися” на публіці, збереглися. “Цього могло й не статися, адже були прильоти неподалік будівлі галереї, там вилітали шибки, а після підриву греблі гідроелектростанції вулиці були затоплені, ними навіть плавали лебеді. Вивезені окупантами картини врятували від знищення таким парадоксальним чином”, — йдеться в коментарі Адлер.  роботи Альбіна Ґавдзинського присвячені будівництву Каховської ГЕС, 1950-ті рр.,  зі збірки Картинної галереї ім. Альбіна Ґавдзинського Адлер також зазначає, що наразі тільки в сім'ї художника перебуває повний опис робіт Ґ авдзинського, що були у Новій Каховці, із зазначенням розмірів і фотографіями. “Будемо сподіватися, цей опис полегшить процес повернення викрадених робіт майстра на батьківщину після війни”, — каже Ірен Адлер. Минулого року ми опублікували матеріал про історію будівництва Каховської ГЕС й про те, як народження цієї "великої будови комунізму" зафіксували у своїх роботах українські митці . Раніше ми також писали, що ЮНЕСКО запустила спеціальний навчальний курс для співробітників правоохоронних та судових органів із країн, що межують з Україною, аби навчити їх ефективно боротися з незаконним обігом українських мистецьких артефактів . У межах цієї програми правоохоронці та працівники судів з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та України навчалися оперативно виявляти та надалі запобігати незаконному трафіку творів мистецтва з України, які були викрадені з музеїв та приватних колекцій під час війни. також читайте: Що зараз відбувається з арештованою артколекцією Віктора Медведчука Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа

Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА) розпочало продаж творів мистецтва з так званої колекції Віктора Медведчука через систему “Прозорро.Продажі”. Цього тижня було реалізовано перших 16 картин на суму близько 317 тисяч гривень.  бурштиновий портрет Віктора Медведчука, виставлений на торги через систему “Прозорро.Продажі”, початкова ціна 5 225,22 грн фото - zakupivli.pro “Наразі 120 картин очікують на своїх нових власників під час наступних торгів. Відсьогодні, кожного дня буде реалізовуватися частина картин. Наступні 19 картин — вже завтра! Потенційні покупці можуть слідкувати за оновленнями на Прозорро.Продажі”, — розповіли в АРМА.  Ймовірно, йдеться про твори мистецтва, які, відповідно до ініційованої АРМА мистецтвознавчої експертизи, не були визнані такими, що мають історичну та культурну цінність .  У травні 2024 року АРМА повідомило про отримання від експертів Національного художнього музею України висновку, згідно з яким, 112 картин з оглянутих 285 визнано такими, які мають культурну та історичну цінність. Їх мали передати до державних музеїв на збереження, решту — реалізувати через електронний майданчик “Прозорро.Продажі”, а кошти від реалізації направити в бюджет України . У заяві АРМА від 13 листопада кількість “цінних” предметів зросла зі 112 до 149 . Відтак решту 136 творів, які на думку експертів Національного художнього музею України не мають культурної та історичної цінності, АРМА, як і заявляла ще навесні, почала виставляти на торги.  Зараз на онлайн-майданчику “Прозорро.Продажі” на торги виставлено близько 110 картин. Не можна з упевненістю сказати, що всі вони — з тої самої  “колекції Медведчука”. В описі до лотів така інформація не надається. Втім на деяких світлинах можна зауважити, що лоти сфотографовано в інтер’єрі подібному до інтер’єру залів Національного художнього музею України, тобто установи, яка проводила огляд 285 одиниць цієї одіозної збірки. Також багато виставлених зараз на “Прозорро.Продажі” картин можна за описом зіставити з творами зі списку предметів мистецтва вилучених з будинку Медведчука (цей список свого часу оприлюднило видання "Слідство.Інфо"). Деякі артоб’єкти також можна “опізнати” по відео про "колекцію Медведчука", яке весною опублікувала Національна поліція України.  рельєф "Коні" виставлений на торги через систему “Прозорро.Продажі”, початкова ціна 284 825,64 грн фото - zakupivli.pro зворотня сторона рельєфу "Коні" виставлений на торги через систему “Прозорро.Продажі” фото - zakupivli.pro Натомість доля художніх творів з цієї колекції, які було визнано такими, що мають історичну та культурну цінність, залишається невизначеною.  Після отримання відповідного експертного висновку, мало вирішуватися питання щодо призупинення процедури продажу цих картин та передачі їх до збірок українських музеїв. Втім відповідний законопроєкт №11280-1 щодо особливостей управління культурними цінностями не знайшов достатньої підтримки серед народних депутатів, йдеться у заяві АРМА.  Нагадаємо, що восени 2022 року приватну артколекцію Медведчука арештували в межах кримінального провадження проти нього. Тоді правоохоронці вилучили з будинку експолітика 316 предметів мистецтва. Суд передав вилучену колекцію у розпорядження АРМА.  Спочатку АРМА оголосило про намір продати арештовані предмети мистецтва, але таке рішення різко розкритикували окремі дієвці культури. Вони закликали передати цінні предмети колекції до збірок державних музеїв, таким чином зберігши їх як частину національної культурної спадщини. Після того, як ситуація з можливим розпродажем “колекції Медведчука” набула резонансу, АРМА зініціювало ту саму мистецтвознавчу експертизу в межах якої експерти Національного художнього музею України оглянули 285 картин колекції. Згідно з результатами дослідження — частину картин визнано такими, які мають культурну та історичну цінність. Відтак решта артоб’єктів, які такої цінності не мають, відповідно до заяви АРМА, мали бути реалізовані через електронний майданчик “Прозорро.Продажі”, а кошти від реалізації — поповнити бюджет України. Раніше ми також писали про те, що ЮНЕСКО запустила спеціальний навчальний курс для співробітників правоохоронних та судових органів із країн, що межують з Україною, аби навчити їх ефективно боротися з незаконним обігом українських мистецьких артефактів . У межах цієї програми правоохоронці та працівники судів з Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та України навчалися оперативно виявляти та надалі запобігати незаконному трафіку творів мистецтва з України, які були викрадені з музеїв та приватних колекцій під час війни. також читайте: 112 предметів з артколекції Медведчука визнано такими, що мають історичну та культурну цінність — для збереження, їх мають передати до музею Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Новий виставковий проєкт “Структури взаємности”, що відкрився у львівському Jam Factory Art Center, ґрунтується на концепції так званих “взаємопідтримчих” (self supporting) архітектурних конструкцій, де ключові елементи утримують один одного без додаткових опор. Ця модель слугує метафорою суспільної взаємодопомоги — структури, яку українське суспільство особливо гостро та інтуїтивно переосмислювало у 2014 та 2022 роках. відкриття виставки “Структури взаємности” фото – Софія Соляр “Структури взаємности” – третій виставковий проєкт відкритого торік Jam Factory Art Center. Кураторами цього проєкту стали Катерина Ботанова, Ілона Демченко та Ксенія Малих. Виставка була ідейно задумана ще 2022 року, але публіка побачила її лише зараз. “За цей час суспільство пройшло чималий шлях, воно радикально змінилося. Трансформувалося й значення слів “взаємність” та “взаємопідтримка”. Одна з місій проєкту – спроба показати різні спільноти взаємопідтримки, без яких суспільство не було таким, яким воно є зараз”, – каже Катерина Ботанова.  Експозиція умовно розділена на два простори: “Минулого” й “Теперішнього”. Тут глядачів знайомлять з різними за формою і змістом прикладами спільнот. Осердя виставки — конструкція архітектора Олександра Бурлаки, що є монументальною (у прямому значенні цього слова) метафорою підтримки. Основні елементи артоб’єкта тримаються завдяки один одному, без додаткових несучих елементів. кожен експонат виставки підсилює інший, формуючи цілісну експозицію, котра передає дух взаємності. Це запрошення до роздумів над тим, як суспільство єднається завдяки простим, але міцним зв'язкам зліва-направо: Геральд Біндер , засновник Jam Factory Art Center; Божена Пеленська , програмно-виконавча директорка Jam Factory Art Center; Тетяна Федорчук , операційно-виконавча директорка Jam Factory Art Center; Катерина Ботанова, Ксенія Малих, Ілона Демченко , співкураторки виставки; Олександр Бурлака , архітектор проєкту фото – Іван Станіславський “Головна тема виставки — взаємодія. Лише говорити про взаємодію або лише демонструвати мистецькі роботи про взаємодію буде не зовсім чесно. Взаємодія — це процес, тому ми б хотіли тут спільно творити щось разом. Простір “Теперішнього” — це простір, де будуть відбуватися воркшопи під час яких учасники працюватимуть з сучасними українськими митцями. Сподіваємося, цей простір перетвориться у ще більш “виставковий” до кінця цього проєкту, бо наповниться тим, що буде створено у межах такої взаємодії”, — пояснює співкураторка Ілона Демченко. Експозиція розгорнулася на двох поверхах артцентру. Спочатку глядач потрапляє до простору “Теперішнього”, потім спускається у простір “Минулого”, хоча кураторки допускають, що знайомство може відбуватися й в протилежному порядку. Архітектор Олександр Бурлака втілив концепцію проєкту “Структури взаємности” у своїй роботі – “Взаємопідтримча структура”. Конструкція з 49 дерев'яних рейок, у якій кожен елемент тримається за допомогою інших, стає метафорою мереж суспільства.  архітектурна конструкція Олександра Бурлаки “Взаємопідтримча структура” фото – Іван Станіславський архітектурна конструкція Олександра Бурлаки “Взаємопідтримча структура” фото – Іван Станіславський Домінантний твір-конструкція знаходиться у першій залі, присвяченій сьогоденню. За задумом кураторок, у виставковому просторі відбуватимуться воркшопи, лекції та майстеркласи. Ці події проводитимуться впродовж усього проєкту. Дійства, що розгортатимуться під монументальною взаємопідтримчою конструкцією, власне, й будуть прикладами взаємодії та спільнотворення. Таку спільну практику на виставкових теренах вже розпочала мисткиня та засновниця бренду RCR KHOMENKO Яся Хоменко. Вона працює з текстилем у форматах апсайклінгу та ресайклінгу. воркшоп Ясі Хоменко “Практика соціяльної взаємодії” фото – Іван Станіславський воркшоп Ясі Хоменко “Практика соціяльної взаємодії” фото – Ія Степанюк воркшоп Ясі Хоменко “Практика соціяльної взаємодії” фото – Іван Станіславський Окрім “процесуальних” експонатів, у просторі “Теперішнього” представлені й “статичні”. Серед них – рельєф “Безкінечне повернення” Даші Чечушкової. Авторка прагне передати життя між двома станами: “перебільшенням ролі минулого” та “відчуттям браку теперішнього”. Віддалік знаходиться робота Жанни Кадирової з серії “Біженці”. Цей відеоарт вперше демонструється в Україні, адже передусім задуманий для іноземної аудиторії. Мисткиня чіпляється за вціліле: врятовані з окупованих територій горщики з кімнатними рослинами, акцентуючи на тому, як багато людей втратили свої домівки. рельєф Даші Чечушкової “Безкінечне повернення” фото – Іван Станіславський Простір “Теперішнього” завершується відеоробою Франсиса Аліса з серії “Дитячі ігри”. Ми бачимо фрагмент гри “Пароль”, у яку на початку широкомасштабного вторгнення гралися діти з Харкова. Імітуючи блокпости, вони перевіряли проїжджих на здатність правильно вимовити слово “паляниця”. Роботами Аліса цієї ж серії розпочинається простір “Минулого”. Тобто серія “Дитячі ігри” - це такий собі місток між двома експозиційними просторами. У серії зібрано відео, котрі оповідають про традиційні ігри дітей в Афганістані, Данії, Конго, Мексиці та на Кубі. Далі у просторі “Минулого” потрапляємо до зали, присвяченої переосмисленню документальних матеріалів воєнного часу. При вході – фотоколаж Яни Кононової “Пороги”. За своєю геометрією він нагадує вівтар. У роботі мисткиня поєднує фрагмент діорами “Облоги Ізмаїла” та свої чорно-білі світлини, зняті впродовж двох років повномасштабного вторгнення. У залі також демонструється відео Ораїб Тукан “Via Dolorosa” (“Шлях скорботи”). Досліджуючи, як медіа працює з жорстокими образами, мисткиня створила роботу з покинутих у радянському культурному центрі в Аммані (Йорданія) відеоплівок. фотоколаж Яни Кононової “Пороги фото – Іван Станіславський кадр з фільму Кристіана Ньямпета “Іноді це було прекрасно” фото – Іван Станіславський У сусідньому просторі, переобладнаному під камерний кінозал, ланцюжок мистецького переосмислення документалістики воєнного часу продовжується. Тут транслюють відео Кристіана Ньямпета “Іноді це було прекрасно”. На думку кураторів, кінострічка змушує глядача замислитись над тим “що створює історію, хто розказує те, що потім стає історією і наскільки та історія, яку ми знаємо, історія про себе, про інших людей, про інші країни, відповідає тому, що там відбувалось”.  Інсталяція Бінти Діа “Мудрість Уаті” одразу привертає увагу своєю контрастністю. Твір відсилає нас до західноафриканської мітології. За словами Катерини Ботанової, співкураторки, – “це історія про те, як можна пам’ятати те, чого вже не існує”. Бінта Діа підіймає у своїй роботі теми  жіночих традицій, матріархату як початкової форми устрою в Африці та цінності жіночого волосся, що є важливим елементом культури й традицій тамтешнього народу. інсталяція Бінти Діа “Мудрість Уаті” фото – Іван Станіславський Наступні експонати, на думку Ілони Демченко, співкураторки, є структурою взаємности вже самі по собі, адже вони — про волонтерство. Це артефакти, котрі були віднайдені волонтерською організацією “Лівий берег” та відеоарт Романа Хімея, у котрому задокументовано роботу волонтерів. Благодійники відновлюють постраждалі від російської збройної агресії житла і записують традиції й звичаї місць, де їм доводиться працювати. У залі також представлена робота Антона Шебетка – “Сімеїз”. Вона присвячена підпільному квір-курорту, що виник у Криму в 1990-х. Поряд знаходиться твір, який оповідає про “спільноту”, що створилася випадково. На спіральну котушку намотано 420 біографій людей, що стали учасниками перформансу творчого об’єднання “Відкрита група” та митця Юрія Соколова.   інсталяція Лівого берега “Пам’ятка” та двоканальне відео Романа Хімея “Без хліба, скатертини, кожуха, букета квітів і хреста” ф ото – Іван Станіславський робота “Відкритої групи” “Біографія” ф ото – Іван Станіславський Проєкт “Територія води” Феліпе Кастельбланко та Лідії Циммерман присвячений руйнуванню та поверненню гармонії, він тісно переплетений з історією корінних народів Анд та Амазонки й цінністю тамтешніх земель. Проблеми далеких заокеанських країв виглядають вкрай релевантними й для України у контексті війни та екологічної катастрофи, спричиненою нею. Аби тактильно відчути спорідненість і підтримку спільнот аборигенних народів Південної Америки відвідувачам пропонують посидіти  у традиційних коконах-краплинках, що були виготовлені та привезені з Колумбії для цього проєкту. проєкт Феліпе Кастельбланко та Лідії Циммерман “Територія води” фото – Іван Станіславський традиційні колумбійські гамаки-кокони, проєкт Феліпе Кастельбланко та Лідії Циммерман “Територія води” фото — Софія Соляр Над фільмом “Лемберг Машина” мисткиня Дана Кавеліна почала працювати ще 2021. Анімаційна стрічка оповідає про часи радянської окупації Львова. Ляльки, головні персонажі роботи,  зберігалися у Мелітополі, звідки родом мисткиня. Символічно, що, аби продовжити розповідь про історію загарбництва, мати художниці відправляла їй ляльок з окупованого міста. Уважні відвідувачі помітили одразу, а дехто дізнається вже покидаючи приміщення Jam Factory: насправді перша робота зустрічає нас ще ззовні. Це двоканальна аудіоінсталяція “Зникомі голоси” Максима Коломійця. Вона включається щогодини та триває 21 хвилину.  Поєднуючи музику Максима Коломійця та вірші Віктора Рекала, твір є розповіддю про безповоротне зникнення чогось цінного та надію на нове майбутнє.  кадр анімаційного фільму Дани Кавеліної “Лемберг Машина” фото – Іван Станіславський “Структури взаємности” – міжнародний проєкт, що демонструє глядачу абсолютно різні досвіди абсолютно різних спільнот. Тут до взаємодії кураторська група залучила мисткинь та митців не лише з України та інших теренів європейського континенту, а й з далеких країн Африки та Південної Америки, демонструючи, що з їхніми досвідами ми можемо мати набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд... Jam Factory Art Center, найбільший у Львові центр сучасного мистецтва, відкрився торік після 8 років ревіталізації . Артпростір розташований у районі Підзамче, на північ від центру Львова, у колись успішній індустріальній околиці. Тут, у спеціально відновлених приміщеннях, відбуваються виставки, театральні та музичні перформанси, освітні події. Раніше ми писали про пропередній проєкт артцентру - виставку " Памʼяті тої, що памʼятає", осердям якої стала історія життя і творчої практики Аліни Миколаївни Ламах (1925–2020) . також читайте: “НАЦПРОМ — ЦЕ, КОЛИ МИ ЩОСЬ РОБИМО РАЗОМ”. ПРО ВИСТАВКУ ТВОРЧОГО ТАНДЕМА МИКОЛИ МАЦЕНКА ТА ОЛЕГА ТТІСТОЛА “НАЦПРОМ. ПІДГІРЦІ” Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Анастасія Курінська Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

13 вересня у Києві відкрилася перша музейна ретроспектива художника Тіберія Сільваші. Виставка має назву «Кола Сільваші». Експозиція присвячена найрізноманітнішим артпрактикам митця, котрі супроводжували його впродовж життя. До проєкту залучено понад 90 авторів, які так чи інакше пов’язані життям та творчістю митця. частина експозиційного простору виставки «Кола Сільваші» в Українському Домі, Київ фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA Місцем проведення виставки обрали Український дім. Кращу локацію для реалізації цього проєкту годі уявити. Структура будівлі ідеально підходить ідейному задуму, що закладений у назві експозиції. «П’ять поверхів, п’ять кіл, п’ять курованих маршрутів, п’ять поглядів на творчість Тіберія Сільваші», – розповідають про виставку організатори. Виставка розпочинається ще за межами музейного простору: перший експонат зустрічає відвідувачів – на вулиці. Величезний синій артоб'єкт Тіберія Сільваші – «Проста форма» виривається у місто, прагнучи інтеракцій. Ольга Балашова зазначає, що це – важливе висловлювання для Сільваші, бо він завжди намагається вирвати взаємодію глядача з мистецтвом зі звичного потоку речей. артоб'єкт Тіберія Сільваші «Проста форма» перед входом до Українського Дому фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA артоб'єкт Тіберія Сільваші «Проста форма» перед входом до Українського Дому фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA Проєкт реалізовано за співпраці Українського дому та Українського музею сучасного мистецтва (UMCA). До кураторської команди увійшли Лідія Аполлонова, Ольга Балашова, Анна-Марія Кучеренко, Борис Філоненко та Ярослав Футимський. Авторкою публічної програми стала Катерина Яковенко. Значення назви проєкту пояснює Ольга Балашова, співзасновниця UMCA та співкураторка: «Виставка називається «Кола Сільваші», і це — про кола. Про тих людей, які в різний час ставали частиною його близьких стосунків, з якими можна було обговорювати проблеми, мистецькі запити, які виривають нас із потоку повсякдення. І зараз це коло у Тіберія – інтернаціональне. І в різний час воно було різних розмірів. Колись воно було дуже малим, а нині у нас понад 90 учасників виставки». Тіберій Сільваші фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA кураторська група та автори проєкту «Кола Сільваші» (зліва — направо) Ольга Балашова, Борис Філоненко, Катерина Яковленко, Лідія Аполлонова, Анна-Марія Кучеренко, Ярослав Футимський фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA В атріумі Українського дому розмістили переосмислену давню роботу Сільваші – «Малярство». Уперше вона була презентована 2000 року у Центрі сучасного мистецтва Джорджа Сороса (Київ), під кураторством польського митця Єжи Онуха. Відтворена майже через чверть століття, інсталяція дещо видозмінилася під впливом нового експозиційного простору. Вона стала монохромним колом, напротивагу прямокутнику з вкрапленням інших барв зразка 2000 року. Оновлене дзеркало-басейн – наскрізний елемент виставки, до взаємодії з яким можна повертатися на кожному поверсі. На думку кураторів, інсталяція «Малярство» сакралізувала простір Українського дому. І це, своєю чергою, остаточно покінчить зі згадками про будівлю, як про колишній музей Леніна. «Малярство» в експозиції виставки «Кола Сільваші» фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA «Малярство» 2000 р., світлина у книзі «Реальність. Тіберій Сільваші» фото – Анастасія Курінська Важливим елементом першого поверху, а відтак і причиною його медитативності, є колір. Завдяки своїй монохромності він ніби поглинає увесь шум, даючи змогу глядачу бути «тут і зараз». Варто зазначити, що цей колір — це Silvashi Blue, створений і запатентований митцем відтінок авторського синього. На виставці цю фарбу можна придбати як сувенір.  сувенірні баночки з фарбою Silvashi Blue на полиці книгарні «Фундамент», Український дім фото – Анастасія Курінська Другий поверх присвячений художнім угрупуванням нефігуративного мистецтва з усього світу. Роботи, що експонуються тут, приїхали зокрема з Нової Зеландії, Австралії, Угорщини, Італії та Японії. Цю частину виставки курував Сергій Попов, директор KNO (Kyiv Non Objective). Тіберій Сільваші є учасником та співзасновником цієї організації. Особливість другого поверху – відсутність традиційного етикетажу. Натомість є лише цифри, за якими можна знайти відповідного автора в експлікації. Це зроблено для того, аби на оцінку твору не впливали іменитість та статус митця. «Взаємодії між цими (нефігуративними – прим. автора) художниками та художницями виходять за межі ринкової оцінки твору мистецтва, ніби існують поза цим. Тобто комерційна успішність не відіграє жодної ролі у взаємодії між ними», – розповідає Анна-Марія Кучеренко, співкураторка. відвідувачі у залі нефігуративного мистецтва фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA фрагмент експозиції залу нефігуративного мистецтва фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA відвідувачі знайомляться з переліком авторів, чиї роботи представлені у залі, присвяченому нефігуративному мистецтву фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA Третій поверх , який цілковито присвячений Тіберію Сільваші, має вільну навігацію, тобто огляд можна розпочинати з будь-якого боку. Якщо крокувати ліворуч, то знайомство з сімома блоками відбудеться у наступному порядку: Медіуми, Відмови, Живописний заповідник, Монохроми, Ал’янс 22, Вчителі та Майстерні.  Оскільки всі шляхи Сільваші вели його до монохромного живопису, який він вважає вершиною своєї творчої практики, то саме ця частина експозиції стала домінантною. Тут  розташована інсталяція «Крила», котра принесла митцю Шевченківську премію. монохроми в експозиції виставки «Кола Сільваші» фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA інсталяція «Крила» фото – Анастасія Курінська Розділ Медіуми покликаний переконати відвідувачів у тому, що хай з яким медіа працює митець – фотографією, папером, об’єктом, тиражною графікою або колажем, він все одно створює живопис. Частина з Відмовами оповідає про «шлях свідомого звільнення живопису від усього зайвого», адже саме так митець характеризує власну мистецьку практику. Об’єднання «Живописний заповідник» – це про час відчайдушного бажання знайти однодумців. Учасники цієї творчої групи – одні з найвідоміших українських художників сьогодення (зокрема Анатолій Криволап, Микола Кривенко, Олександр Животков, Марко Гейко), колись стали частиною найближчого оточення Тіберія і лишаються там донині. частина експозиції, присвячена «Живописному заповіднику» фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA «Ал’янс 22» також є важливою сторінкою творчої біографії митця. На думку Ольги Балашової – це своєрідна міждисциплінарна лабораторія, котра існувала кілька років у Музеї Булгакова. Кожного 22 числа місяця там відбувалася зустріч художника та його співрозмовника з А22. Бувши у п’ятірці, котра формувала ядро групи, Сільваші сприяв розвитку постійного діалогу між учасниками.   Секція Вчителі часто фокусується на окремих полотнах чи їх репродукціях, адже Тіберій вважає за своїх наставників саме картини. Окремий куточок присвячено Тетяні Яблонській, з якою митець обмінявся автопортретами. В експозиції лунають такі імена, як Сергій Параджанов, Данило Лідер, Григорій Гавриленко, Євген Волобуєв, Дієго Веласкес, Рембрандт ван Рейн, Ель Греко, Марк Ротко, Жуан Міро та Піт Мондріан. «Портрет Тіберія Сільваші» (зліва) авторства Тетяни Яблонської фотограф — Руслан Сингаєвський, фото надано Українським музеєм сучасного мистецтва / UMCA Майстерні дозволяють пізнати особистість митця та його підхід до роботи. «Майстерня – доволі інтимний простір для художника. Кожна з трьох майстерень Сільваші мала свою біографію та характер, відповідно й Тіберій в них був різний», – розповідає, Лідія Аполлонова, співкураторка. Завдяки представленим експонатам і супровідному тексту ми довідуємося, що художник працює лише при природному освітленні, його стіл – палітра, а надихається Сільваші картинами своїх колег. роботи (зліва — направо) Павла Макова, Ілони Сільваші, Павла Керестея, Олександра Бабака, Олександра Животкова, Олександра Ройтбурда та Георгія Якутовича, котрі зберігаються у майстерні Тіберія Сільваші фото – Анастасія Курінська Четвертий поверх зустрічає відвідувачів місцем, яке призначене для самостійного ознайомлення з літературою. Передостанній ярус експозиції, за словами співкураторки Анни-Марії Кучеренко, мислився як архівний. «Це здебільшого тексти, які написані Тіберієм Сільваші, але також ці тексти представлені у спрощених варіантах, у формі схем, розроблених у співавторстві з Борисом Філоненком та Ярославом Футимським. Також тут є певна кількість фотографій та відео», – розвідає Кучеренко. Борис Філоненко, співкуратор, додає, що для нього та колег передусім було важливо показати на цьому поверсі Сільваші у різні періоди життя митця, а також акцентувати на його теоретичному доробку. імпровізована бібліотека на четвертому поверсі виставки «Кола Сільваші» фото – Анастасія Курінська архівні матеріали, що експонуються на четвертому поверсі виставки «Кола Сільваші» фото – Анастасія Курінська схеми розроблені Борисом Філоненком та Ярославом Футимським фото – Анастасія Курінська Важливим експонатом четвертого поверху є фільм, сценарій до якого написав сам Сільваші. Короткий метр був втілений режисеркою Олександрою Плетенецькою та її колегами спеціально для цієї виставки. Цей поверх знайомить глядачів та глядачок з захопленнями митця, серед яких кіно займає чільне місце. Окрім уже згаданого фільму це підтверджують численні діафільми, які покадрово експонуються у вітринах. трансляція фільму, знятого за сценарієм Тіберія Сільваші, в межах експозиції виставки фото – Анастасія Курінська діафільми Тіберія Сільваші в експозиції виставки «Кола Сільваші» фото – Анастасія Курінська П’ятий поверх присвячений молодшим поколінням митців, котрі «йдуть за Тіберієм», у той час, як роботи самого Сільваші на ньому відсутні. За словами Бориса Філоненка тут вибудувано діалог між митцями, для яких важливо працювати з нетиповими для картин матеріалами — водою, воском, землею. А також звернутися до тем, які стосуються виходу за обмежене зображення. Анна-Марія Кучеренко зазначає, що самобутність представлених тут робіт вимагала відповідного експонування. Куратори одразу розуміли, що роботи не висітимуть на стінах. Натомість вони зробили експозицію останнього поверху «максимально сирою», навмисно підкреслюючи «матеріальність всіх матеріалів».  Важливою роботою цього поверху є фільм Дерека Джармена, що перегукується з авторським кольором Сільваші, який задає тон усій експозиції. експонування робіт на п’ятому поверсі виставки «Кола Сільваші» фото – Анастасія Курінська кадр з фільму Дерека Джармена, що демонструється на виставці фото – Анастасія Курінська Гадаю, виставка «Кола Сільваші» має на меті поділитися з глядачами новим мистецьким досвідом та залучити відвідувачів до глибшого пізнання теми завдяки насиченій програмі. Розширивши своє коло до чисельної інтернаціональної спільноти, Сільваші став сполучною ланкою між закордонними колегами та вітчизняними послідовниками. Подібні проєкти відіграють важливу роль у розумінні нефігуративного живопису українським суспільством. Виставка діятиме до 27 жовтня. також читайте: “НАЦПРОМ — ЦЕ, КОЛИ МИ ЩОСЬ РОБИМО РАЗОМ”. ПРО ВИСТАВКУ ТВОРЧОГО ТАНДЕМА МИКОЛИ МАЦЕНКА ТА ОЛЕГА ТТІСТОЛА “НАЦПРОМ. ПІДГІРЦІ” Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Анастасія Курінська Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

У Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької 12 та 13 жовтня відбулася прем’єра вистави-ескізу “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?”. Головний режисер проєкту — Ян-Крістоф Ґокель, над постановкою працювала команда його компанії peaches&rooster та команда львівського театру Заньковецької.  прем’єра вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької фото — Естет Газета Темою обрали життя та смерть (головною подією на сцені стали похорони) знаного в німецькомовному світі письменника Йозефа Рота (1894-1939), котрий був родом з Бродів. Єврей за походженням, він прожив життя так, що католики, монархісти, євреї, галичани, соціалісти — всі вважали його своїм. А де почувався вдома він?  Команда, що працювала над постановкою, розповідає, що Рот став для них наче призмою, крізь яку дивишся на сьогодення. Вони відвідали Броди, досліджували культуру та літературу Галичини, зустрічались для консультацій з Центром міської історії Львова, збирали інформацію про митців, літературу та візуальну культуру, які б ілюстрували дух епохи Йозефа Рота. афіша вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” зображення — Львівський національний театр імені Марії Заньковецької Робота над постановкою продовжується, адже у Львові глядачі побачили саме “ескіз” вистави. Тому чекаємо нових показів. Розповідає одна з драматургів проєкту Оксана Лемішка : В мене не найдуться слова, щоб розказати, що відчуваю. Але те саме казав Йозеф Рот і все одно писав. Вчора (день другого показу) я і Юля, наша головна художниця костюма та сценографії, поїхали на Марсове поле. Я довго плакала серед могил. Плакала і дякувала. Обіцяла їм прожити своє найкраще, найщасливіше життя. Ви бачили, там на фото вони всі посміхаються? Я ще ніколи не вміщувала у своєму серці стільки болю, щастя, любові та вдячності одночасно. Люди кажуть: є сльози радості, а є — горя. Мої були сльозами Життя. Наша Австрійсько-Німецька команда приїхала до Львова ставити виставу про Йозефа Рота. Разом з театром Марії Заньковецької. Ми багато говорили про війну, минуле, майбутнє, співали та закопували холодильник.  репетиції вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” фото — Яків Суске, надано організаторами репетиції вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” фото — Яків Суске, надано організаторами репетиції вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” фото — Христина Король / Львівський національний театр імені Марії Заньковецької Центральною подією вистави стали похорони бродівського письменника, добре відомого у німецькомовному світі, але менше відомого в нас. В маленькій камерній залі театру ми тісно сиділи одне коло одного й обережно дихали, аби не сполохати думки чи слова кожного. Назвали виставу “Хто, в біса, такий, Йозеф Рот?”, а вкінці зрозуміли, що “тільки почали не знати про нього більше”. Так сказав драматург Клаус. Дізнались же про себе? Ми говорили не лише одне до одного, людина до людини, культура до культури, досвід до досвіду. До нас стукали предки: то знайдені старезні довоєнні окуляри в накопаній землі для вистави, то вгаданий код на дверях під’їзду, де колись трошки жив сам Рот. Співтворення. “Я тепер ще більше знаю, чому роблю мистецтво”, сказав на прощанні в камінній залі театру режисер вистави Ян-Крістоф Ґокель .  “А я — для чого живу”, подумала я. Дякую. Щиро, драматургиня Оксана прем’єра вистави “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької фото - Peaches&Rooster Дізнатись більше про проєкт можна на сайті Львівського національного театру імені Марії Заньковецької та сайті театральної компанії Яна-Крістофа Ґокеля peaches&rooster . Організатори кажуть, що скоро виставу “Хто, в біса, такий Йозеф Рот?” можна буде знову побачити на сцені. Партнери та підтримка театрального проєкту: Міжнародний фонд копродукції (Internationaler Koproduktionsfonds) Goethe-Institut та BMKÖS, Центр міської історії центрально-східної Європи, Готель "Жорж". також читайте: ПОМІТНА І НЕОЧЕВИДНА, УКРАЇНСЬКА ПРИСУТНІСТЬ НА 60-Й ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Оксана Лемішка Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

28 вересня у київській галереї SS ART5 STUDIO відкриється перша персональна виставка мисткині Світлани Струк. Тут можна буде побачити роботи художниці з серії вишивок про війну та її новий цикл — вишиті ілюстрації до книги Катерини Лебедєвої «Війна котиків». фрагмент вишитого малюнка Світлани Струк фото надали організатори виставки Мисткиня називає свої роботи вишитими малюнками на полотні та вважає, що «вони мають властивість краще зберігатися і бути ближчими до людей, ніж полотно та олійні фарби. Вишивки не відносяться до «офіційного» мистецтва, якому потрібні перші секретарі, директори, куратори, офіційний дозвіл на поширення». Світлана Струк, випускниця НАОМА, почала вишивати у березні 2022 року. «Вишивати картину можна у бомбосховищі, у коридорі, у темряві з ліхтариком (як усю поза минулу зиму), вщент стомленим після робочого дня, майже у будь-якому стані, — пригадує художниця. — І я знала, що згорток зі своїми роботами зможу вхопити та забрати з собою, разом із двома котами». Березень художниця провела у рідному Івано-Франківську, де досліджувала місцевий фольклор. Мольфа — сонце, що посміхається. Мольфар Іван Нечай казав, що то є потужна мольфа. Світлана вишила на чорних клаптях тканини кожному зі своїх рідних таке сонечко, щоб воно зберегло від лиха. Чорна оксамитова тканина і жовті «теплі» нитки відображали для мисткині те, що коїлося навколо. «Чорна темрява це оскаженілі росіяни, жовте сонячне світло — наше військо, що їх перемагає, — каже Світлана. — Інша причина, чому саме вишиті роботи: здавалося, що світ навколо не вірить, що таке можливо. Усі продовжували жити своїм буденним життям; здавалося, нормою стало, що мирним селищам загрожують танки і гради. Здавалося, у якийсь момент це перетвориться на інформаційний фейк і ми залишимося самі зі своєю бідою. Єдиним не дискредитованим медіа мені тоді здавалася… вишивка. Тобто першою причиною було бажання «замовити» зло, другою — переконливо пояснити людям, які не знали, що відбувається, що ж насправді відбувається. Думала тоді, що вже справді кінець і ура, у вишивці я можу бути художником, як би дико це не звучало». вишита ілюстрація Світлани Струк до нової книги Катерини Лебедєвої «Війна котиків» фото надали організатори виставки Серія вишитих малюнків про війну — це близько 30 робіт. На виставці у Києві можна буде побачити 9, решта були розпродані, аби зібрати кошти на дрони, зокрема через проєкт Тараса Полатайка Someone Prays for You . Другу частину експозиції складає новий цикл робіт Світлани Струк — серія ілюстрацій до нової книги Катерини Лебедєвої «Війна котиків». «Я написала цю сумну казку у перші місяці війни, але ілюстратор/ка довго не знаходились, — розповідає письменниця. — Одного дня вирішила звернутися до Олени Придувалової, вона почитала твір і порадила звернутися до Світлани. Коли зайшла на її фейсбук-сторінку і побачила вишиті малюнки, одразу зрозуміла, що мають бути й вишиті ілюстрації. У той час, коли малює ШІ, ускладнимо задачу і не просто намалюємо, а вишиємо ілюстрації! Творчість Струк вражає симбіозом традиції, якою є сам медіум вишивки, і водночас новаторством художньої мови. Дуже рада, що ми потроху реалізуємо цей проєкт, «Війна котиків». Сподіваюся, книга вийде друком наступного року». Адреса галереї SS ART5 STUDIO : Київ, вул. Нагірна, 8/32, приміщення 58. Відкриття виставки: 28 вересня з 11:00 до 19:00. У наступні дні відвідати виставку можна за записом через інстаграм . також читайте: МИСТЕЦЬКИЙ ФЕНОМЕН НАРОДЖЕНИЙ У ГЛИНЯНАХ. ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ УНІКАЛЬНИХ КИЛИМІВ У ЛЬВОВІ Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал наданий організаторами виставки Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Я дивилася виставку «Памʼяті тої, що памʼятає» майже не заглядаючи у кураторський текст. Крім коментаря на стіні біля входу у першу залу, всі записи, що мали б традиційно мешкати прямо в експозиційному просторі, існують осторонь у 19-сторінковому буклеті у форматі А5. Я тримала його у руках протягом всього перегляду, але цей текст був для мене радше стороннім обʼєктом. Відтак «Памʼяті тої, що памʼятає» під кураторством Лізавети Герман і Марії Ланько – це виставка, яку мені спершу вдалося передусім дивитися, а не читати.  фрагмент експозиції виставки « Пам’яті тої, що пам’ятає » фото — Естет Газета Сторонність кураторського тексту і відсутність етикетажу робіт, а відтак імен, назв, матеріалів і правовласництва в експозиції, – лишає мені виставковий простір майже текстуально невинним.  У тексті нижче я однак не відмовляю кураторському коментарю. Текст – окремий обʼєкт, з яким можна сперечатися або ігнорувати, включатися у нього, переповідати або шукати можливість сепарації, намагаючись побачити/сказати те, що не бачить/не каже він сам. Не визнати свою залежність від нього я не можу. Але і позбутися бажання бути чимось іншим, ніж він, а тому відсувати почасти убік – теж ні. Як наміцно вшите усередину посилання, історія Аліни Ламах – джерело виставки, хоч її роботи не в центрі експозиції.  Структурний центр «Памʼяті тої, що памʼятає» – порожній, але зашарований численними мистецькими, кураторськими й архітектурними висловлюваннями. Звʼязані із роботами Ламах, вони демонструють те, що самі її гобелени, ескізи і рисунки ніби не в змозі: вказати на себе як на політичне і субʼєктне.  Більшість свого життя Аліна Ламах присвятила упорядкуванню «Книги схем» свого чоловіка, Валерія Ламаха, паралельно працюючи над гобеленами і жакардами на Дарницькому шовковому комбінаті у Києві. Виставка виробляє і водночас засвідчує її мистецькі ідентичності: рисувальниця, художниця, авторка гобеленів. Контрвагою таким фіксованим сутностям стає фокус на практиці і процесуальності. Тож і наріжним словом кураторського словника є «памʼятання» на противагу «памʼяті»: довга й кропітка упорядницька турбота Ламах про чоловікову спадщину стає оптикою для погляду на її власні роботи, виводячи з тіні її мистецьку практику. Анна Даучікова. Портрет жінки в інституції — Аліна Ламах із текстильною промисловістю, 2017 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center До затінення, напруги світла і темряви – експозиція звертається у другій залі (підвальний поверх), де ніби непробивне світло після яскравого зачину поступово поглинається нашаруваннями скла (Станіслав Туріна, «Де зникає світло? Робоча назва»); де за яскраво освітленими чорно-білими гобеленами за ескізом Ламах – у тіні копій та світла існують кольорові гобелени самої Ламах (Тереза Барабаш, «Антитеза»); де у фільмі «Її право» Саодат Ісмаїлової – екранне мистецтво, акт висвітлення і радянська емансипаційна політика щодо жінок Узбекистану викриваються як спосіб заволодіти тими, яких звільняють.  У світла відтак зʼявляється рельєф і виразна маніпулятивність. Зазвичай позбавлене відчутної ваги, воно важчає, стає матеріальним, узалежнює від себе речі, на які проливається або не потрапляє. Світло як недотримання обіцянки прозорості; світло як те, що лишає в тіні; висвітлення як пропаганда.  Станіслав Туріна. Де зникає світло, 2011–2024 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Тереза Барабаш. Антитеза, 2024, світлова інсталяція фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Саодат Ісмаїлова. Її право, 2020, кіноархівний колаж фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center За мапою, у першій залі верхнього поверху глядач/-ка має спершу потрапити у квартиру подружжя Ламахів. Архітектурна інсталяція приблизно копіює їхнє реальне житло («Квартира Аліни, Валерія та Людмили Ламахів», Ксенія Білик). У ній – кілька кімнат із порожнечами і поруйнованими стінами; вікно, з якого впізнається вид на київське правобережжя з русанівського острова («Перспектива», Ксенія Білик), гобелени «Дама з єдинорогом» і «Малюнки на камінні» самої Ламах, сторінки й обкладинка з «Книги схем» її чоловіка.  Усередині інсталяції разом із роботами подружжя – візуальні обʼєкти Анастасії Стефанюк («Аліна і я»), Анни Даучікової (відеопортрет Ламах «Портрет жінки в інституції – Аліна Ламах із текстильною промисловістю») і Михайла Барабаша («Digital Memory Carpet»).   Простір відтворює роботу памʼяті: місцями змінена чи пошкоджена, вона діє за принципом вигадки, забування, постійного оновлення і втрачання.  Ксенія Білик. Перспектива, 2024, цифрове відео, проєкція фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Ксенія Білик. Квартира Аліни, Валерія та Людмили Ламахів, 2024, інсталяція фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Михайло Барабаш. Digital Memory Carpet, 2024 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center В іншій частині зали розташовані блискучі, масивні керамічні голови (шамот, глазур) – лиця корінних народів Сибіру з острова Колґуєв, створені Адою Рибачук і Володимиром Мельніченком. Тут же висять чотири високі гобелени із публічними трагедіями України (Бабин Яр, Чорнобиль, справа Василя Стуса). На центральній стіні – ручна вишивка «Метелики» Станіслава Туріни. Комахи присвячуються памʼяті Яна Гіпана Метелика Лящинського, незнайомця, з яким Туріна формує памʼятальний звʼязок через вишивання.  Пізніше з кураторського тексту дізнаюся, що наскрізна архітектурна форма всієї виставки – храм. Так само згідно з текстом гобелени височіють на вівтарі. Гобелени АРВМ: «Вітер з моря», «Атомний вибух на Новій Землі», «Крик птаха», «Північне сяйво», «Простір тундри». Скульптури АРВМ: «Коли руйнується світ. Бабин Яр», «Дзвони Чорнобиля», «Меморіал ім. Стуса», «Розстріляний звук. Бабин Яр». Станіслав Туріна. Метелики, 2020–2022 (фото 1); АРВМ (Ада Рибачук та Володимир Мельніченко) Вітер з моря, 1982–1990-ті рр (фото 2); АРВМ Коли руйнується світ. Бабин Яр, 2001 (фото 3); АРВМ Крик птаха, 1982 (фото 4); АРВМ Простір тундри, 1985 (фото 5) фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Скульптури АРВМ повернуті убік квартири Ламахів. Поміж гобеленів у центрі – метелики Туріни, які, якщо триматися ідеї храму, нехай безрелігійного, займають чи не найважче символічне місце. Простір стає більшим завдяки руху – речі стають частинами одна одної, нашаровуються, створюють між собою новий обʼєкт, який можна відчути тільки ковзаючи і не фіксуючи погляд.  У роботі памʼяті/-ей немає остаточного напрямку. Памʼять – у множині, а не в однині, у багатоперспективності, а не статичності. Щоб не розчинитись у спогадах і їхній нетривкості, памʼятання належить речам, згідно з якими ми діємо, до яких тяжіємо, через які відчуваємо себе матеріалізованими і повнішими.  Без обʼєктів памʼять занадто безтілесна і невагома. Їй недостатньо наших власних тіл. Божена Чагарова. Із серій «Пінчук» , 2010-2015 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Третя зала, названа «Художня майстерня – безпечний простір», містить вишивки із політико-культурною сатирою Божени Чагарової із серій «Пінчук» і «Мрія», обіч них – кіноробота Джета Братеску «Майстерня» і проєкція Марка Чегодаєва «Невизначена територія». З іншого боку зали розташовані акварельні роботи Аліни Ламах, привезені з її подорожей Карелією та Киргизстаном («Серія флористичних замальовок»). У наступній залі – роботи Ламах, Кахідзе і Даучікової, які працюють із цілим і розшарованим, перезбиранням і витворюванням нового субʼєкта. У випадку з Ламах – це її «Серія ескізів до портрету Катерини Білокур», де вона досліджує образ художниці, виконує його у різних ракурсах і шукає найвдалішу форму; у роботі «Три покоління жінок» Алевтина Кахідзе документує сімейні травми і шукає вихід на нову ідентичність через роботу із минулим; пошук альтернативи власному тілу і використання скла як посередника між тілесністю і гендерною ідентичністю у відеороботі Анни Даучікової «Про аломорфність». Аліна Ламах. Серія ескізів до портрету Катерини Білокур, 1981 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Алевтина Кахідзе. Три покоління жінок, 1996-2024 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Далі в наступній залі – лише текстиль, щодо якого кураторський текст пропонує зруйнувати ієрархію високого/низького і декоративно-ужиткового/політичного. Серед представлених творів: роботи Аліни Ламах, Володимира Кузнєцова, Бібліотеки наочних явищ (Ольга Гайдаш, Євген Шимальський), Люсі Іванової, Малґожити Мірґа-Тас. Аліна Ламах – не тільки художниця, а й метафора для експозиції, в якій усі й усе переплітається, зшивається насилу або непомітно, тнеться, провисає всередині, натягується на початку і наприкінці. Зрештою, художниця і її «перевідкрита» мистецька практика – символічний ресурс у розмові про культивування памʼяті як неостаточного і динамічного процесу, про історичну несправедливість, пригнічення і маргіналізованість.  Малгожата Мірґа - Тас. Розплющте очі, 2020 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Це також виставка про потребу загоєння і виривання себе зі стану спустошеності. Нестача повноти у «Памʼяті тої, що памʼятає» – втілюється у піднесенні. У кураторському тексті експозиція набуває позірної прозорості і деінде навіть дидактичності. Надрукований окремо, текст майже самоусувається, не втручається матеріально у візуальне поле виставки, але його неінвазивність розсіюється після читання. Із піднесеністю і наставництвом кураторського голосу можна або погодитись, або відмовити йому.  Наприкінці виставка завершує себе як акт вшанування – у маленькій, майже клаустрофобічно затемненій залі підсвітлені роботи «Букет квітів» Білокур і «Трави» Ламах. Їх тематично перебиває «Дитяча кімната» Люсі Іванової, в якій художниця свідчить про власний досвід пологів і піклування про дитину. Поряд із ними «Маріуполь, мальви» Павла Макова – де на руїнах міста зростають квіти. Тож зрештою я опиняюся чи не у біблійній кінцівці: храмова композиція набуває своєї логічної кульмінації через поховання, покладання і піднесення квітів сьогоднішній війні, їх проростання крізь зітліле й окуповане місто. «Перевідкриття» Ламах, про яке йдеться у кураторському тексті, – кінець кінцем нагадування, що закликає, вчить, пророкує і заповідає памʼятати про кінець світу і все те, що може бути після нього. Виставка ж діє за принципом епічного писання, позбавленого однак центру й обрамленого квітами.  Катерина Білокур. Букет квітів, 1942 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Павло Маков. Маріуполь, мальви (кольорова вкладка з Абракадабри), 2023 фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center І ще один елемент зали: відеодокументація перформансу «Прощальна пісня» Ґульнари Касмалієвої і Муратбека Джумалієва. У ній – ще один жест, цілком феміністський й антиколоніальний, що повʼязує квіти і фігуру жінки через обрізання довгого волосся. Позбавитися ваги? Розперізатися, скинути пояс, розсипати жмут квітів? Втратити символічну вагу? Набути нової?  Тож крім культивування, вшанування і вправ у втрачанні – «Памʼяті тої, що памʼятає» пропонує втрату як набуття і спротив. Попри відчуття відсутності власної ваги. Ґульнара Касмалієва та Муратбек Джумалієв. Прощальна пісня, 2002 Відеодокументація перформансу фотограф — Роман Шишак, фото надане Jam Factory Art Center Памʼять невагома – її можна торкнутися насамперед через речі, мову, фізичні симптоми забуття і надлишкового памʼятання у стані посттравматичного розладу. Спокуса зосередитися лише на обʼєктах завжди велика, і, певною мірою, заспокійлива. За речі – і навіть за мову – можна триматися, але виставка «Памʼяті тої, що памʼятає» стала для мене місцем, де разом із пропозицією обʼєктів рівноцінною пропозицією простору могла б бути спустошеність, ритм позбавленості, втрата ніколи не набутого й обтяжливої спадщини. У порожньому центрі – невагомість, з якої доводиться вчитися говорити. Матеріал: Анна Юхимець (створення цього тексту стало можливими завдяки підтримці Jam Factory Art Center ) також читайте: «П’ять поверхів, п’ять кіл, п’ять поглядів на творчість». Про першу музейну ретроспективу Тіберія Сільваші Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

У різний час в Україні діяло з десяток аукціонних домів, багато з яких, станом на зараз, припинило свою діяльність, а ті, що продовжують роботу, локалізовані навколо Києва. Тому поява нового гравця та ще й за межами столиці — важлива подія, що може дати поштовх для розвитку українського артринку. Про перший аукціонний дім на заході України, як він функціонуватиме та яким мистецтвом торгуватиме ми поговорили з Ксенією Ціхурською, директоркою Аукціонного дому Меркурій. Ксенія Ціхурська, директорка Аукціонного дому Меркурій фото — Центр інтелектуального мистецтва Меркурій ( ЦІММ) Якщо ви ніколи й не були на жодному мистецькому аукціоні, ви точно їх бачили: бачили як люди у білих рукавичках урочисто вносять до зали якийсь твір мистецтва, здіймаються таблички з номерами, як у залі лунають, здавалося б, запаморочливі суми ставок, як стукає молоток і звучить оклик “продано!”. Все це дійство виглядає захопливо, легко й невимушено, але за публічною частиною аукціонів (яку дещо романтизували у кінематографі та літературі) криється багато такого, про що пересічні шанувальники мистецтва навіть не здогадуються. Насправді в аукціонній справі (та й, зрештою, як у будь-якій іншій) — не все так просто (й романтично). Аукціон — це бізнес, у якому більшість процесів — непублічні й відбуваються за лаштунками аукціонної зали. Діяльність аукціонних домів має великий (якщо не вирішальний) вплив на кар’єри митців та й на весь артринок в цілому. Саме аукціони є ключовими гравцями цього ринку, а результати їхньої роботи дають можливість вивчати профільну аналітику, зокрема розуміти поточний стан цього ринку, реакцію покупців на тих чи інших мисткинь та митців, а найдосвідченіші гравці навіть можуть вирахувати чи відчути майбутні тренди та тенденції. Ксеніє, як би Ви схарактеризували сучасний артринок України? Скажімо, трьома тезами? Ксенія Ціхурська:  Якщо говорити дуже коротко, то сучасний український артринок переживає значну трансформацію, і однією з ключових позитивних змін є поява нових приватних інституцій. Вони створюють альтернативні платформи для легалізації та популяризації мистецтва, що допомагає виводити продажі з тіні. Ці інституції сприяють розвитку прозорих ринкових механізмів, професіоналізації галузі та залученню нових покупців, що, зі свого боку, зміцнює довіру до українського мистецтва як всередині країни, так і за її межами. Друге — збільшення зацікавленості до українського мистецтва як ззовні, так і всередині країни. Найцінніше в цьому це те, що українці почали проявляти більше інтересу до “свого” продукту та цікавитись тим “хто ми є” та “якими ми були”. А іноземні колекціонери побачили та зацікавились українським ринком. І третє — це поступове скорочення тіньового сектору завдяки професіоналізації ринку та впровадженню відкритих аукціонних процесів. Українське мистецтво має величезний потенціал, зокрема на міжнародному ринку, але для повноцінного розвитку ми маємо повністю відмовитись від “тіньових” продажів. На Вашу думку, найбільш знакова подія (продаж) українського артринку 2023-2024 років? К. Ц.: Мабуть, найгучнішим за останні роки був продаж на київському аукціоні роботи Івана Марчука «Зійшов місяць над Дніпром» за 300 000$, що стало новим рекордом для сучасного українського мистецтва . Та найбільш знаковою подією я б все ж назвала продаж роботи Марії Примаченко "Моя хата, моя правда" на міжнародному благодійному аукціоні Benefit for Ukraine’s People & Culture . Так, ми всі розуміємо, що на таких подіях люди інвестують насамперед у благодійну ціль, а не у мистецтво. І, так, продаж Примаченко за 110 000$, а згодом за 500 000$ на благодійному аукціоні в Україні , звичайно, не підіймають вартість її робіт до такого рівня. Але після кількох таких благодійних продажів закордонні колекціонери почали звертати більше уваги на українське мистецтво та навіть збирати відповідні колекції. І рекордна ставка на Івана Марчука від колекціонера з США — є одним із підтверджень цьому.  відвідувачка передаукціонної виставки біля роботи Марії Примаченко  “Глухар токує” фото — ЦІММ Як добиралися роботи для першого аукціону Аукціонного дому Меркурій? Розкажіть детальніше про сам процес і чому саме така добірка. К. Ц.: Добірка робіт для першого аукціону була результатом тривалої аналітики та співпраці з колекціонерами, художниками та галереями. ми прагнули створити різноманітну експозицію, яка б відображала ключові напрями розвитку українського мистецтва XX і XXI століття. Було важливо збалансувати представлені лоти, щоб вони включали як імена відомих митців, так і перспективних авторів, чия творчість вже привертає увагу фахівців Аукціонний дім Меркурій — це все ж таки перший аукціонний дім на заході України, тому ми особливу увагу приділили художникам зі Львова і так званої “львівської школи”. На першому аукціоні є чудові роботи Олекси Новаківського, Карла Звіринського, Олега Мінька, Богдана Сороки, а також Мирослава Ягоди, Мар’яна Олексяка й Петра Старуха. Я можу довго розказувати про кожен лот, адже усі вони унікальні й важливі у своєму контексті. Та найкраще буде все ж відвідати нашу передаукціонну виставку й переконатись у цьому особисто (сміється - авт.) - тут дійсно всі роботи заслуговують на особливу увагу, огляд та ознайомлення з авторами навіть, якщо немає наміру брати участь у торгах. фрагмент експозиції першої передаукціонної виставки фото — ЦІММ фрагмент експозиції першої передаукціонної виставки фото — ЦІММ Які Ваші очікування від першого аукціону? Від вернісажу першої передаукціонної виставки пройшло трохи часу, чи вже відчутні настрої потенційних клієнтів? К. Ц.: Після відкриття передаукціонної виставки ми відчули позитивну динаміку інтересу до представлених робіт. Потенційні клієнти вже роблять запити щодо певних лотів, що свідчить про готовність до участі в аукціоні. Особливу увагу привертають львівські митці, (роботи) яких на українських аукціонах не так часто можна зустріти. Також можемо сказати, що буде цікава “боротьба” ставок на “Павича” Гніздовського. Особливо приємно, що було багато позитивних відгуків щодо добірки робіт від відвідувачів виставки й потенційних учасників аукціону. наші очікування — це насамперед створення прецеденту, де покупці матимуть змогу оцінити зручний формат участі в аукціонних торгах та, звичайно, відчути атмосферу класичного аукціону Чи буде Аукціонний дім Меркурій працювати у форматі приватних продажів, чи це будуть тільки аукціони? К. Ц.: Ми плануємо організовувати як аукціонні торги, так і приватні продажі. Це дозволить нам задовольнити різні потреби клієнтів — тих, хто зацікавлений у відкритих торгах й тих, хто віддає перевагу приватним угодам.  Який механізм перевірки виставлених на аукціон лотів? Які гарантії оригінальності виставленого на торги лота надаються потенційному покупцю? К. Ц.: Кожен лот проходить ретельну експертизу фахівцями з провенансу та автентичності. Ми співпрацюємо з експертами, які мають багаторічний досвід у галузі мистецтвознавства й оцінки творів. Для покупців ми надаємо сертифікати автентичності, що підтверджують оригінальність творів. Багато робіт також ми взяли напряму у самих художників, що забезпечує їхню справжність та автентичність.  Провенанс виставлених на торги першого аукціону робіт — не публічний. Інформації про нього немає на сайті. Ви повідомляєте цю інформацію під запит? К. Ц.: Так, ми надаємо деталі провенансу на запит потенційних покупців. Однак, через конфіденційність і етичні норми ми не розкриваємо цю інформацію публічно. Ми дбаємо про репутацію наших клієнтів і намагаємося забезпечити баланс між прозорістю та захистом приватності. Окрім цього, на запит клієнта ми можемо надати експертні висновки щодо автентичності робіт.   робота Марини Скугарєвої “25 серпня” фото — ЦІММ В інтерв'ю нашому виданню 2023 року Богдан Мисюга, артдиректор ЦІММ, зазначив, що приблизно 70% артринку України — це тіньові продажі; а також те, що дилерський ринок значно переважає аукціонний. Які переваги отримує потенційний клієнт Аукціонного дому Меркурій над клієнтом умовного "сірого артринку" чи над покупкою у дилера? К. Ц.: Так, в Україні й досі існує проблема “тіньових” продажів творів мистецтва. Однак, сьогодні з’являється все більше мистецьких інституцій, які прагнуть грати за правилами, зокрема й наш Аукціонний дім. основна перевага купівлі мистецтва на аукціоні — це прозорість і безпека угоди. Ми гарантуємо законність і автентичність кожної проданої роботи На "сірому" ринку ризики шахрайства та придбання підробок значно вищі. Окрім того, покупець отримує офіційні документи про володіння твором мистецтва. Це дозволяє йому стати повноцінним учасником ринку та розглядати дану покупку, як інвестицію.  Які критерії участі у Вашому аукціоні для потенційних покупців? Тобто 27 вересня будь-хто може прийти до ЦІММ у Львові та почати робити ставки за вподобані лоти? К. Ц.: Ми відкриті для всіх зацікавлених у колекціонуванні мистецтва. Для участі необхідно пройти попередню реєстрацію на нашому сайті та ідентифікацію. Це допоможе нам забезпечити комфортні умови для всіх учасників, гарантувати безпеку торгів та відповідність до усіх законів України щодо продажу творів мистецтва. Також учасник аукціону має сплатити гарантійний внесок, що згодом буде зарахований до суми оплати лотів.  робота Тіберія Сільваші “Без назви” в експозиції передаукціонної виставки фото — ЦІММ робота Тіберія Сільваші “Без назви” в експозиції передаукціонної виставки фото — ЦІММ На завершення, давайте, про плани та амбіції. Роботу кого з українських мисткинь/митців Вам, як керівниці аукціонного дому, хотілося б представити на торгах і побити рекордну ставку за цей лот? К. Ц.: Наші Вечірні аукціони будуть відбуватись кожного кварталу, тому зараз ми уже починаємо підготовку до зимових торгів. Цей формат аукціонів завжди мені подобався найбільше — у своєму класичному варіанті вечірніх торгів, з ліцитатором у залі, підняттям табличок, представленням лотів і менеджерами з телефонами. Але сьогодні, у часи диджиталізації, ти мусиш також бути представленим в онлайн форматі. Тому ми працюємо й над запуском онлайн-аукціонів, що будуть відбуватись на офіційному сайті Аукціонного дому Меркурій у період між Вечірніми аукціонами. Думаю, перший буде присвячено сучасному українському мистецтву та молодим іменам.  Щодо конкретних митців та мисткинь, то мені важко відповісти. У мене немає якогось художника-мрії, одного єдиного, якого хотілося б представити. Насправді таких багато, українське мистецтво має, як я говорила, великий потенціал. На наступному аукціоні, сподіваюсь, нам вдасться представити роботи Романа Сельського, Святослава Гординського, Євгена Лисика, Богдана Пікулицького, Павла Макова. Особливо хотілося б запропонувати для учасників роботу Марґіт Сельської, її творчість мені дуже близька. робота Степана Рябченка “Електронний Зефір (на рожевому)” в експозиції першої передаукціонної виставки фото — ЦІММ фрагмент експозиції першої передаукціонної виставки фото — ЦІММ Нагадаємо, що 17 серпня у Львові Аукціонний дім Меркурій відкрив свою першу передаукціонну виставку. На ній представлено 40 предметів українського мистецтва. Серед лотів є роботи Олекси Новаківського, Марії Примаченко, Якова Гніздовського, Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Василя та Степана Рябченків, Тіберія Сільваші. Повний перелік митців та лотів можна переглянути на сайті аукціонного дому . Торги заплановано на 27 вересня. також читайте: “НАЦПРОМ — ЦЕ, КОЛИ МИ ЩОСЬ РОБИМО РАЗОМ”. ПРО ВИСТАВКУ ТВОРЧОГО ТАНДЕМА МИКОЛИ МАЦЕНКА ТА ОЛЕГА ТТІСТОЛА “НАЦПРОМ. ПІДГІРЦІ” Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.

Над книгою "”Благовіщення” Олександра Мурашка: сюжет і образ" Дар’я Добріян, історикиня мистецтва, працювала майже десять років, досліджуючи всі матеріали, що охоплюють процес створення й побутування картини. Видання присвячене знаковому твору Мурашка з колекції Національного художнього музею (NAMU) побачить світ вже зовсім скоро, повідомили у музеї. "Благовіщення" Олександра Мурашка в експозиції виставки "В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні" у Словацькій національній галереї, Братислава, серпень 2024 фото — Тетяна Буняк " Наукова розвідка не лише розкриє стильові особливості твору, а й представить низку мистецьких паралелей, вписуючи Мурашкове "Благовіщення" у світовий контекст, — йдеться у коментарі музейної інституції. — Це тим паче актуально тепер, коли ця картина успішно експонується у різних європейських містах в межах міжнародних проєктів NAMU (Відень, Братислава, на черзі — Софія)". Книгу "”Благовіщення” Олександра Мурашка: сюжет і образ" після виходу тиражу з друку можна буде придбати у сувенірній крамниці NAMU. книга "”Благовіщення” Олександра Мурашка: сюжет і образ" Дар’ї Добріян фото - NAMU книга "”Благовіщення” Олександра Мурашка: сюжет і образ" Дар’ї Добріян фото - NAMU Зараз "Благовіщення" Олександра Мурашка експонується у Словацькій національній галереї. Робота представлена на виставці "В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні" (цей проєкт 2023 року "відбрунькувався" від великого артпроєкту "В епіцентрі бурі : модернізм в Україні 1900 – 1930-х " і розпочав сольні гастролі Європою ). На виставці глядачі мають змогу побачити знакові роботи Олександра Мурашка, Федора та Василя Кричевських, Георгія Нарбута, Всеволода Максимовича, Михайла Жука, Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Михайла Сапожнікова, Петра Холодного, Івана Мясоєдова, Костянтина Піскорського та Абрама Маневича. У проєкті представлені роботи зі збірок NAMU, Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Дніпровського художнього музею, Полтавського художнього музею Миколи Ярошенка та приватних колекцій. Виставка триватиме у столиці Словаччини до 22 вересня. Також саме робота "Благовіщення" Олександра Мурашка прикрасила обкладинку каталогу виставки та винесена на рекламні банери проєкту та сувенірні картки. "Благовіщення" Олександра Мурашка в експозиції виставки "В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні" фото — Словацька національна галерея 1 - рекламний банер виставки "В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні" на фасаді Словацької національної галереї; 2 - сувенірні листівки; 3 - каталог виставки фото — Естет Газета У NAMU кажуть, що дослідження Дар’ї Добріян про Олександра Мурашка – лише перше видання із серії, яку їхні фахівці започаткували до 125-річчя музейної інституції. Кожне наступне видання буде присвячене одному важливому експонату з колекції музею: знаковому твору мистецтва чи певним архівним документам, серед яких листування, мемуари та щоденники відомих українських митців. Найближчим часом друком вийдуть «Португальський щоденник Олекси Грищенка» та «Спогади Марії Раєвської-Іванової», а також окремі видання про мистецькі твори Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Всеволода Максимовича, Георгія Нарбута, Василя Кричевського, Оксани Павленко та інших. Тексти публікуватимуться двома мовами – українською та англійською. Нагадаємо, що раніше ми також писали про те, що британське видавництво Thames&Hudson видало книгу про українське мистецтво XX-XXI століть . Авторка книги — Аліса Ложкіна, мистецтвознавиця, кураторка та редакторка. Видання "The Art of Ukraine" стало продовженням знаної серії World of Art (науково-популярні книги з історії світового мистецтва), яку Thames&Hudson видає вже багато років поспіль. також читайте: ПЕРШИЙ МУЗЕЙНИЙ ЧАСОПИС NAMU Підписуйтеся на наш телеграм-канал  Ukrainian Art Digest Матеріал: Ія Степанюк Підтримайте Естет Газету на платформі Patreon . Ваші донати — додаткова та дуже важлива підтримка для нашого незалежного медіа.