Search Results

Національний художній музей України (NAMU) у співпраці з компанією STAMPSDAQ розпочинає продаж ліцензованих NFT-токенів за мотивами творів з колекції музею. Ексклюзивне цифрове мистецтво в NFT-форматі буде доступне в 5-ти ступенях рідкісності на торгівельному майданчику STAMPSDAQ. Програмісти, дизайнери і мистецтвознавці, об’єднавши свої знання і зусилля, понад три місяці працювали над створенням унікальної анімованої NFT-колекції українського мистецтва. До NFT-збірки увійшли полотна “Маскарад” та “Автопортрет” Всеволода Максимовича, “Жінка з квітами” Олександра Мурашка, “Міст. Севр” Олександри Екстер та “Козак Мамай” Петра Рибки. "Найкращі зразки українського мистецтва варті того, аби про них знали в усьому світі..." “Найкращі зразки українського мистецтва варті того, аби про них знали в усьому світі. Ми віримо, що маркетплейс STAMPSDAQ є тим майданчиком, який сприятиме популяризації українських художників та їхніх творів у різних куточках світу. NAMU завжди в авангарді сучасних музейних практик, тому для нас важливо, що наш музей перший в Україні, який наважився створити NFT колекцію. Думаю, що чи не найбільшу роль в цьому проєкті відіграє «додана вартість» цифрового мистецтва в форматі NFT – анімовані ефекти, які допомагають розкрити контекст написання твору, але водночас викликають бажання прийти до музею і побачити оригінал на власні очі,” - розповіла Юлія Литвинець, генеральний директор Національного художнього музею України. З 01 лютого 2022 року ці твори у форматі NFT можна придбати на торгівельному майданчику STAMPSDAQ у 5-ти ступенях рідкісності: звичайний, рідкісний, суперрідкісний, ультрарідкісний та унікальний. Ціна одного NFT-токену коливатиметься від $25 до $1000 на первинному ринку залежно від категорії рідкості та аукціонного попиту. Дизайнери проєкту доклали максимум зусиль, аби надати кожному з рівнів рідкісності неповторних характеристик завдяки анімаційним і звуковим елементам. Наприклад, музика до картини “Козак Мамай” з’явилася у співпраці з музичним колективом “Хорея Козацька”, давніми друзями Національного художнього музею України. Лідер гурту, народний артист України Тарас Компаніченко написав та виконав варіацію на тему відомої української пісні "У полі (Гречкосій)" на вірші Якова Щоголева. Ця музика звучить у фоні NFT версії картини “Козак Мамай” в ступені рідкісності “унікальний”. Крім самого NFT арту, залежно від ступеня рідкісності, покупець зможе отримати т. з. «бенефіти»: квитки до музею, екскурсію постійною експозицією, тематичну екскурсію по мистецькому періоду відповідно до придбаного NFT-зображення, приватну екскурсію музеєм з лекцією про придбаний твір у форматі NFT. У NAMU зазначили, що зараз ще відбувається узгодження усіх деталей структури цих «бенефітів», вони будуть доступні з березня 2022 року. Операції на майданчику STAMPSDAQ здійснюються в криптовалюті MATIC. Проте на сайті також доступна опція придбання NFT-арту за фіатні гроші з використанням звичайних банківських карт через платіжний шлюз Stripe. Незалежно від ступеню рідкісності придбаного NFT арту, всі токени захищені законом, а смарт-контракти записані на блокчейні Polygon. NFT-колекція Національного художнього музею на майданчику STAMPSDAQ поповнюватиметься щодва тижні. У NAMU розповіли, що з другої половини лютого планується випуск серії NFT арту за мотивами творів Миколи Пимоненка - автора багатьох картин на сільську та міську тематику («Київська квіткарка» (1908), «Ідилія» (1908) та ініш). також читайте: У NAMU ПОЧАВ ДІЯТИ АУДІОГІД КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЮ МОВОЮ Джерело: NAMU PR Фото: Національний художній музей України

29 січня у мистецькому центрі Silkeborg Bad (Данія) відкрилася виставка UNFOLDING LANDSCAPES: LANDSCAPE AND POETICS IN CONTEMPORARY UKRAINIAN ART. На ній представлено роботи 42 митців з України. Об’єднаний темами пейзажу та поетики у сучасному українському мистецтві, проєкт запрошує глядачів у подорож Україною – країною, якою вона є зараз, і такою, якою б вона могла бути на думку молодих та вже знаних українських художників. Експозицію сформували роботи українських митців кількох поколінь. Їхні твори – це авторські експерименти з пейзажем, демонстрація того, як по-різному можна сприймати і трактувати цей жанр і які знання можна почерпнути, вивчаючи когнітивну географію середовища глибше. «Крізь призму робіт, представлених на цій виставці, ми дізнаємося більше про український пейзаж, про те, як його сприймають, які знання та інсайти ми можемо отримати, розкриваючи це явище ширше. Проєкт висвітлює унікальну парадигму сприйняття; сприйняття природи, сприйняття простору та його меж, сприйняття символічного значення публічних та приватних просторів. Але, крім усього, цей проєкт – це нативне розуміння можливості потенційних змін і розвитку, трансформації і реформування, відродження і процвітання», – розповідає кураторка проєкту Фей Даулінґ. Виставка продовжує культурні зв’язки між Україною і Данією, що постали з першими виставками сучасного українського мистецтва в Данії, організованими ще наприкінці 1980-х центром сучасного мистецтва «Совіарт». Автором ідеї втілення проєкту в Silkeborg Bad став активний учасник тих подій українсько-данський митець Сергій Святченко. «Данська аудиторія отримає змогу ознайомитися з новими для себе культурними явищами, адже остання масштабна презентація українського мистецтва відбулася там тридцять років тому. За цей час сталася безліч змін — в Україні, Данії, світі, у мистецтві і у філософських поглядах на відносини людини і природи" - консультантка та координаторка проєкту Наталія Маценко. "Ця виставка —про тяглість і про трансформації водночас. Тут можна побачити і «класичний» пейзаж ​​— ледь не поетичну пастораль, і абстракцію, де краєвид розпадається на складові, ніби на атоми, та експерименти з «традиційними» і новими медіа. Є тут і шрами війни та анексованого Криму, що лишають свої сліди-кратери на вигинах ландшафту. Проєкт покликаний відійти від колоніальної екзотизації та показати сучасне мистецтво України як органічну частину глобальних процесів, а саму країну — як місце, де, як і будь-де у світі, люди прагнуть осмислити свої стосунки з оточенням» – коментує консультантка та координаторка проєкту Наталія Маценко. Проєкт UNFOLDING LANDSCAPES представляє українських митців, які працюють з різними медіа – живопис, графіка, скульптура, інсталяція, відеоарт та нові медіа. В експозиції виділено три головних теми: «Від станції до станції – мандрівки культурою України», «Топологія – абстракції та спостереження за змінами ландшафту» та «Зникаючі пейзажі – дослідження стародавніх та сучасних ландшафтів України». Митці, чиї роботи представлені на виставці UNFOLDING LANDSCAPES: Анна Бекерська, Назар Білик, Катя Бучацька, Грирогій Гавриленко, Ксенія Гнилицька, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Юрій Єфанов, Олександр Животков, Віктор Зарецький, Анна Звягінцева, Леся Заяць, Люся Іванова, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Павло Керестей, Віталій Кохан, Олексій Кондаков, Дана Косміна, Тарас Ковач, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Катя Лібкінд, Павло Маков, Саша Маслов, Микола Маценко, Євген Нікіфоров,Юлія Полященко (Julie Poly), Георгій Потопальський (Ujif notfound), Юрій Пікуль, Влада Ралко, Василь Рябченко, Степан Рябченко, Ruїns Collective, Андрій Сагайдаковський, Олексій Сай, Юрій Соломко, Марина Скугарєва, Тіберій Сільваші, Сергій Святченко, Єлена Субач і В’ячеслав Поляков, Олег Тістол. У Silkeborg Bad розповіли, що у березні планують провести артіст-ток з мисткинею Жанною Кадировою (вона представляла Україну на Венеційській бієнале 2019 року). Точні дати події повідомлять згодом. Партнерами проєкту виступили European Region of Culture та Danish Art Foundation, а також Tymofeev Foundation і ABRAMOVYCH.ART. Проєкт триватиме до 01 травня 2022 року. Матеріал: Ія Степанюк Фото: Silkeborg Bad

У неділю (06 лютого) Львівська національна галерея мистецтв запрошує на авторську лекцію Олексія Белюсенка «Про еротичні трансформації християнських доктрин у деяких роботах М. Дюшана». У грудні 2004 року BBC (British Broadcasting Corporation) оприлюднила на своєму сайті новин коротенький допис про результати опитування п'ятисот експертів з сучасного мистецтва. Опитування проводилося напередодні щорічного конкурсу «Тернер прайз» і респондентам тоді ставили лише одне запитання: «Який твір ХХ століття найбільше вплинув на розвиток мистецтва?» Результат приголомшив навіть організаторів, більшість фахівців назвала таким твором порцеляновий пісуар «Фонтан» Марселя Дюшана. Відтоді Дюшан вважається найбільш впливовим художником ХХ століття. Але, попри все, він є й найбільш загадковим митцем і, можливо, не тільки епохи модернізму, а й усієї історії європейського мистецтва. Україні Марсель Дюшан майже невідомий. Список книжок про нього і його твори англійською, французькою, іспанською, німецькою сягає тисяч, українською ж ви не знайдете жодної. Нічого дивного у цьому немає, бо ж українське мистецтво кількадесят років блукало пустелею соцреалізму і жило власним життям, не звертаючи уваги на тенденції розвитку мистецтва світового. У своїй лекції Олексій Белюсенко не ставить за мету ознайомлення львів'ян з творчістю Дюшана. В ній йтиметься лише про декілька конкретних його творів. Вони не є такими аж надто відомими, як «Фонтан», хоч про них теж писали статті науковці. Вибір саме цих творів продиктований не їх «славою», чи бажанням автора похизуватися власною ерудицією. Вони є лише зручними ілюстраціями, на прикладі яких автор пропонує слухачеві власну інтерпретацію загадок Дюшана, що бентежать дослідників його творчості вже багато років поспіль. Використовуючи багатий іконографічний, історичний та лінгвістичний матеріал, автор аналізує семантичну складову цих творів і показує невидимий, на перший погляд, але надзвичайно важливий зв'язок між ними. Більшість використаного у лекції матеріалу складають власні дослідження автора. ОЛЕКСІЙ БЕЛЮСЕНКО З 2014 р. займається дослідженнями в галузі історії мистецтва ХХ ст. та лекційною діяльністю. Спеціалізація: творчість Марселя Дюшана, модерне та сучасне мистецтво Європи і Америки. Автор лекційних курсів «BritArtXX» (24 лекції – 2016-2018 рр.) та «Мистецтво до і після Дюшана» (15 лекцій – 2020-2021 рр.), що були прочитані на базі Дому освіти та мистецтв «Майстер Клас» у Києві. Відеозапис курсу лекцій «Мистецтво до і після Дюшана» можна переглянути тут. Кількість відвідувачів обмежена – не більше 20 осіб. Реєстраційна форма тут. Вартість лекції – ціна вхідного квитка у виставкові зали Палацу Лозинського. Коли: 6 лютого 2022 р. Локація: Палац Лозинського (1-ий поверх), Львів, вул. Стефаника, 3. Початок: 14:00 Тривалість: 2 год. Львівська національна галерея мистецтв нагадує, що відвідування лекції можливе за наявності одного з перелічених документів: - сертифікату про повну вакцинацію; - негативного ПЛР-тесту або експрес-тесту на визначення антигену коронавірусу SARS-CoV-2, проведених не більше як за 72 години до відвідування заходу; - документа від лікаря про наявність протипоказань або довідки про перенесення хвороби, що чинна 105 днів з дня виявлення захворювання. З обов'язковим дотриманням маскового режиму та соціальної дистанції!

На які важливі виставки ще можна встигнути й що нового пропонують шанувальникам мистецтва музеї та галереї у різних містах України? До вашої уваги наша добірка вернісажів & фінісажів початку лютого. Чергова хвиля COVID-19 вносить зміни у графіки роботи музеїв та галерей. Так, наприклад, одразу після вернісажів двох проєктів зачинилася на тиждень Львівська національна галерея мистецтв, а у ЄрміловЦентрі були змушені переносити дату артіст-току Гамлета Зіньківського і Сергія Жадана. Тому перед тим, як рушати на подію, обов'язково перевіряйте актуальну інформацію на сторінках установ. Ми додали усі активні посилання у заголовках івентів. ФІНІСАЖІ МОНУМЕНТАЛЬНА ОКУПАЦІЯ. ОЛЕКСАНДР ГРЕХОВ Львів, Мистецький муніципальний центр, до 10 лютого Проєкт про пам’ятники відомим українським письменникам у Донецьку, Луганську, Ялті та Горлівці, які залишилися на окупованих Росією територіях. Він також і про наших громадян, які залишилися там же і які щодня перебувають поряд із цими небагатьма фізичними магнітами присутності України в їхніх містах. ЯМА. ОЛЕКСІЙ ПОЛОВЕЦЬ Київ, Я Галерея, до 12 лютого У цьому проєкті автор відтворює фрагменти постсоціалістичного міста, хаотично змінені людиною, і переносить їх у галерейний простір. Перепони, об які спотикається увага перехожого — металеві конструкції, колоди, базарні палети, — деформуються й отримують особисте значення; автор делікатно вихоплює і переміщує предмети з їхнього природного середовища до своєї майстерні, де ретельно обробляє і компонує їх у єдиний твір. Жодна деталь тут не є випадковою, кожен спогад є цінним. НІЧ…ВІДБИТОК ЧАСУ. ГРАФІКА ТА ЖИВОПИС П’ЯТИ МИТЦІВ Київ, Національний музей «Київська картинна галерея», до 13 лютого Проєкт Анатолія Криволапа представляє графіку та живопис п’яти українських митців - Тараса Шевченка, Григорія Світлицького, Миколи Глущенка, Архипа Куїнджі та Анатолія Криволапа. Виставка розкриває тему нічного пейзажу у творчості митців України за три останні століття. КРАСОТА БАРВНОСТИ. ВИСТАВКА УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОРОВОЇ ГРАФІКИ Львів, Національний музей ім.А.Шептицького, до 13 лютого Виставка представляє близько 80 відреставрованих робіт з фондів Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, серед яких роботи Тараса Шевченка, Костянтина Трутовського, Миколи Пимоненка, Теофіла Копистинського, Михайла Жука, Софії Зарицької, Василя та Миколи Кричевських, Олени Кульчицької, Олекси Новаківського, Ольги Плешкан, Леопольда Левицького й інших відомих і забутих майстрів. Крім творів графіки, на виставці можна буде побачити й деякі деталі «внутрішньої кухні» музейних реставраторів, чия праця допомагає якнайдовше зберігати оригінальну та швидкоплинну «красоту барвности» мистецьких творів. ГАМЛЕТ ЗІНЬКІВСЬКИЙ. «⅔» Харків, ЄрміловЦентр, до 13 лютого Лаконічна назва виставки подана у вигляді дробу “⅔”. У ній затаїлися пропорції паперу, обрані Гамлетом Зіньківським для 365 графічних нарисів року, що минув. Новий виток мистецького циклу зберігає формат щоденника та тримає баланс між спостереженням буденності та художньою саморефлексією. Один день, одна ситуація, одна робота. Серії традиційно поєднують графіку з лаконічними висловленнями. Автор не зраджує колись розпочатому ним діалогу двох мов — образу та слова. ВЕРНІСАЖІ СПРАВДЕШНІ ЧУДОВИСЬКА МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО Київ, Національний музей Тараса Шевченка, 04 лютого - 27 лютого Національний музей Тараса Шевченка запрошує зустрітися віч-на-віч зі страховиськами з власного дитинства, щоб усвідомити, що вони зовсім не страшні, а дуже навіть привітні й дружні. Наївне мистецтво Примаченко видається й справді родом із дитинства – щирі, безпосередні, поза правилами раціонального світу дорослих. Але разом із тим її роботи не існують поза контекстом сучасності, а навпаки доповнюють його сенсами, яких нам сьогодні так бракує. Прості форми й чисті яскраві кольори допомагають виокремити із навколишньої реальності найважливіше – можливість творення світу власноруч. КАРПАТИ ПЛЮС. ОЛЕКСІЙ АПОЛЛОНОВ Львів, Національна галерея мистецтв, з 05 лютого до 08 березня Наскрізною темою «Карпат» є тема єдності універсуму, для якого (як і для справжнього митця, в нього заглибленого) не існує предметів незручних, непотрібних, неоковирних. Автор наче кидає цьому універсуму «тихий виклик», створюючи свій персональний і дуже нетрадиційний мікрокосм. МОЯ ІТАКА. ОЛЕКСІЙ БЕЛЮСЕНКО Львів, Національна галерея мистецтв, з 05 лютого до 08 березня Авторський проєкт у якому художник розмірковує про пошук власної стежки в історії, геополітику, українську ідентичність та рефлексує над поняттями «людської долі» та «любові до рідної землі». ВСЕСВІТ. АНТОН ЛОГОВ Київ, Музей історії Києва, з 08 лютого до 21 лютого «Всесвіт» - ретроспективна виставка митця Антона Логова, яка є черговою реалізацією проєкту «Kyїv art school». Останній, своєю чергою, має на меті показати історію становлення та розвитку Української академії мистецтв, познайомити глядачів з відомими митцями сучасності — представниками київської школи живопису. СТОРОННІЙ ПОГЛЯД. МАРІЯ ОСПІЩЕВА-ПАВЛИШИН Київ, Галерея Карась, з 10 лютого до 1 березня Роботи Марії вражають як високою технічною майстерністю, так і темами, які зачіпає мисткиня через свій сюрреалістичний наратив. Назва виставки символізує відсторонене споглядання автора на події, які відбуваються навколо. Кожне малярське полотно, графіка та колаж є певною спробою пояснити чи зрозуміти сутність сучасних явищ і тенденцій, причини їх виникнення. На світлинах фрагменти робіт мисткині, які експонуються на виставці, - "Спокуса" та "Свято буденності". БЛИЗЬКО. ТАРАС БИЧКО Київ, Мала Галерея Мистецького арсеналу, з 08 лютого до 06 березня Виставковий проєкт оприявнює переживання станів, з якими зіштовхується людина після того, як дізнається про онкологічний діагноз та під час перебігу лікування. У проєкті «Близько» Тарас Бичко переживає страх перед хворобою через образи, що резонують з його відчуттями: вразливістю, страхом та самотністю. Фотограф відходить від документалістики. У цій серії він віддає перевагу чуттєвому, вихоплюючи з буденності речі, які в стані тривоги перетворюються на химер окремого світу. Він блукає світом хвороб, у якому досі лишилось багато табуйованого. УНІВЕРСАЛЬНІСТЬ СВОБОДИ. АНАТОЛІЙ ВАРВАРОВ Київ, Центр Сучасного Мистецтва «Білий Світ», з 10 лютого до 26 лютого Художник Анатолій Варваров у серії робіт, що увійшли до виставки «Універсальність свободи» досліджує питання свободи, долання обмежень, моментів гри та ніжності в часи випробувань і потрясінь. Митець вже багато років розкриває грані навколишнього світу через ясний і щирий, реалістичний, серйозний і водночас грайливий живопис. МІЙ ІКІҐАЙ. МИХАЙЛО ХІМІЧ Київ, Галерея Vakulenko Art Consulting, з10 лютого до 6 березня Натхненний візуальними та естетичними образами мультфільмів Хаяо Міяздакі, фільмами Такеші Кітано, історією про японську архітектуру, одяг та театр, Михайло Хіміч створив серію робіт, у яких передав культуру японського народу. Представлені на виставці твори об’єднані в єдину історію про Японію очима українців, про все, за що ми любимо Японію та все, що нас надихає в культурі “Країни сонця, що сходить”. Ікіґай – поняття, що означає відчуття власного призначення в житті – “Свій Шлях”. НОВІ МОСТИ. АЛЛА АЛЕКСЄЄВА, ЛЕОНІД БАГРІЙ, ПЕТРО ЛЕБЕДИНЕЦЬ Одеса, Музей західного і східного мистецтва, з 08 лютого до 25 лютого Символіка мостів у культурі має глибоке сакральне значення. Міст з'єднує Небо та Землю, об'єднує онтологічні першооснови, стає символом змін. Саме ці сенси акумулювала у собі виставка трьох художників "New bridges" (Одеса-Київ). Це алегоричний засіб збудувати мости між різними містами, художниками та глядачами. MOMENTS. СОЛОМІЯ ПАНАС Львів, Intellias art point, з 13 лютого до 09 березня У серії робіт MOMENTS художниця дає глядачеві можливість порозмірковувати над персонажами її картин, придумати кожному свою історію: хто він/вона, чим займається, що зараз навкруги, які емоції відчуває? Картини Соломії Панас про людей, про стан в якому вони перебувають, про мову тіла. Ці "моменти" схожі на маленькі кадри застиглі у часі; це суміш екзотики та повсякденності з легким відтінком сценічної театральності. Підготувала: Анастасія Колтун Фото: Андрій Яринін (ЄрміловЦентр), Анастасія Гончарова та Василь Бабенко (Одеський музей західного і східного мистецтва), Національний музей Тараса Шевченка, Львівська національна галерея мистецтв, Karas Gallery, [esthète] Газета

Сьогодні, 16 лютого, у Національному музеї «Палац Великих князів Литовських» у Вільнюсі відбудеться відкриття міжнародної виставки творів «Містика барокової скульптури: Йоанн Ґеорґ Пінзель та інші майстри Львова XVIII ст.» з колекції Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького. Подія присвячена святкуванню 700-річчя столиці Литовської Республіки. У пресслужбі Львівської національної галереї мистецтв розповіли, що два десятки шедеврів кращих майстрів Львівської школи скульптури XVIII ст., серед яких Йоанн Ґеорґ Пінзель, Францишек Олендзький, Антоній Осінський, Томас Гуттер, Ян Оброцький та інші будуть експонуватися у відбудованому палаці – символі литовської державності з 16 лютого до 22 травня 2022 року. Відвідувачі матимуть змогу побачити шість робіт різця Майстра Пінзеля, а саме «Івана Хрестителя», «Богоматір», «Св. Фелікса з дитям», «Св. Флоріана», «Св. Якима» та «Розп'яття». Частина скульптур із фондосховищ Галереї, спеціально відреставрована для цієї виставки, буде представлена на огляд публіки вперше. Зібрання Галереї, що є частиною Музейного фонду України, репрезентуватиме на виставці особливості розвитку скульптури пізнього бароко у Львові та регіоні львівської культурно-мистецької гравітації. Партнерами цього міжнародного проєкту стали Посольство Литовської Республіки в Україні та Посольство України у Литовській Республіці. Матеріал: пресслужба Львівської національної галереї мистецтв Фото: Vytauto Abramausko/музей "Палац Великих князів Литовських"

16 лютого у Князівстві Монако, в галереї La Vitrine, відкрилася виставка історичного та сучасного керамічного мистецтва "Тварини" ("The Animals"), яку організувала українка Зоя Скоропаденко. Сучасне мистецтво на виставці презентовано роботами відомих монегаських художників Жерара Петтіті та Агнес Ру, а також української художниці Зої Скоропаденко та художника з Монако Клема Чемберса. До них приєдналися запрошені митці: Дейл Дорош – митець з українським корінням, відомий кераміст з Валлоріса, а також Бернард Вітур, кераміст і колишній фермер з Долини Луари, котрий презентує серію кераміки, створену у співпраці із Зоєю Скоропаденко. Про це повідомляє пресслужба галереї The Meloy Art, співорганізатора виставки. З історичних експонатів глядачі зможуть побачити керамічні твори XIX століття – роботи відомих митців з Валлоріса, Мекки французького керамічного мистецтва, – Дельфіна Массьє та дуету Les Argonauts 1950-х років. Також на виставці буде презентовано історичні керамічні роботи Альберто Діато та кераміку Cerart 1950 року. Історії життя митців, котрі беруть участь у виставці – не менш цікаві, ніж їхня творчість. Дід Дейла Дороша після Першої світової емігрував з України до Канади, де став співробітником Департаменту національної оборони уряду Альберти. Дитинство і юність Дейла минали під потужним впливом української культури, що згодом неабияк позначилося на його творчості: українська їжа, література, музика та танці були його першим джерелом натхнення. З юних років Дейл працював з глиною, вчився у відомого фахівця в цій царині – професора Нобору Кубо. Окрім того, понад 10 років він був членом школи танців U.N.F. (Українська національна федерація Канади). Також Дейл займався ще й фехтуванням на шаблях – ну бо який може бути козак без шаблі? Саме шабля і проторувала йому дорогу в Монако – у склад монегаської команди з фехтування. І саме тут отримала друге дихання його любов до гончарства. Річ у тому, що Монако, яке українцям відоме переважно завдяки казино, автомобільним перегонам та ліберальній податковій політиці, у другій половині минулого сторіччя також стало раєм для керамістів. Іншим таким раєм для творців і шанувальників арткераміки було французьке місто Валлоріс. В ті часи Монако та Валлоріс дали притулок та натхнення таким відомим митцям, як Пікассо, Жан Маре, Кіс ван Донген. З роками обидва полюси мистецького світу Французької Рив'єри затьмарила глобалізація мистецтва. Однак якщо ви кохаєтеся в кераміці – і при цьому потрапите в Монако, то оминути увагою Валлоріс ви вже не зможете. Відтак у 2001 році Дейл Дорош заснував у Валлорісі нині всесвітньо відому резиденцію керамічного мистецтва AIR Vallauris, якою керує досі. Він все ще фехтує, але кераміка – це його найбільша любов і професія. Попередня керамічна серія Дороша "Космос", була присвячена феномену Іллінецького метеорита, що впав на землю його предків на Вінничині. Цього разу на виставці La Vitrine в Монако Дейл презентує свою нещодавню кераміку з промовистою назвою "Побратим". Роботи Дейла Дороша "Побратим" (2021) та Дельфіна Массьє "Жаба" (19 ст.) в експозиції галереї La Vitrine Через кілька років після приїзду до Монако Дейла Дороша в Монако приїхала ще одна українка – журналістка і перекладач Зоя Скоропаденко. В Князівство її запросили як медіаконсультантку зі Східної Європи. Згодом вона стала ще й перекладачем Інтерполу та кінокритиком Канського фестивалю. У вільний від роботи час Зоя малювала картини олійними фарбами, а друзі виставляли картини у вітрині маленької місцевої галереї. У 2008 році повз вітрину проходив редактор одного з найвідоміших у світі мистецтва журналів Creative Review, його настільки вразили Зоїні картини, що він присвятив їм статтю у своєму журналі, з нього відразу взяли приклад інші авторитетні мистецькі видання. Так Зоя Скоропаденко стала відомим художником світового рівня, її почали запрошувати з виставками у різні країни світу, зокрема – у Японію, США, Бельгію, Великобританію. Цей раптовий поворот долі продемонстрував їй, що замало намалювати гарну картину – потрібно зробити так, щоб картину побачили. Тож коли у 2009 році в центрі Монако з’явилося оголошення про оренду приміщення з вітриною за майже символічні гроші, Зоя Скоропаденко скористалася шансом – і так на карті Князівства з’явилася мінігалерея сучасного мистецтва La vitrine. На виставці «Тварини» Зоя презентує малюнки тварин із зоологічного саду Монако, які є частиною її серії з 36 пейзажів Палацу Монако, а також кераміку, створену у співпраці із запрошеним гостем виставки Бернардом Вітуром. Зоя Скоропаденко (на останньому фото) & Бернард Вітур "Чаша з жабами та мишами", 2021 Історія Вітура не менш цікава, ніж історії Дороша та Скоропаденко. Він мав би стати… м’ясником – як того прагнули його батьки. Він навіть вчився на м’ясника. Однак щось пішло не так – і хлопець вирішив піти у фермери, вирощував кукурудзу та пшеницю. А потім випадково потрапив на виставку робіт Іннокентія Гімонно, хірурга та кераміста-самоучки XVIII сторіччя. Виставка повністю перевернула світогляд Вітура – і він взявся за глину… Тут і згодився досвід м’ясника – котрий зараз дозволяє митцеві легко зліпити будь-яку тварину з глини. У 2020 році він познайомився із Зоєю Скоропаденко. Знайомство переросло у творчий дует – і у створення кераміки, що черпає ідеї зі спадку Гімонно, зразки цієї кераміки і буде презентовано на виставці. Бернард Вітур "Кінь" Окрім того, на виставці можна буде побачити витвори майстрів минулого, наприклад, Альберто Діато — найвідомішого монегаського кераміста в історії мистецтва Монако. Він був другом Пікассо та Жільбера Портаньє, його роботи були шалено популярними у Парижі та Мілані. На виставці у La vitrine відвідувачі можуть помилуватися керамічною совою Діато. Одним з найдавніших експонатів виставки є крихітна жаба, створена в XIX сторіччі майстром з Валлоріса Дельфіном Массьє. Також відвідувачі зможуть помилуватися фігуркою коня авторства Les Argounautes — керамічної студії в Валлорісі, створеної дуетом Ізабель Ферле та Фредеріка Бурге в 1950-х роках, та іншими цікавими витворами мистецтва. Все це – цілком безкоштовно і навіть цілодобово. Альберто Діато "Сова" & Les Argounautes "Кінь" Виставка триватиме до 1 квітня 2022 року. Якщо ж ви не встигнете до того часу потрапити в Монако – то ці роботи також можна роздивитися на сайті галереї The Meloy Art. також читайте: У СТОЛИЦІ ЛИТВИ ВІДКРИВАЄТЬСЯ ВИСТАВКА БАРОКОВОЇ СКУЛЬПТУРИ ЛЬВІВСЬКИХ МАЙСТРІВ XVIII СТ. Матеріал & фото: пресслужба галереї The Meloy Art

У вересні 2020 року видання The Guardian опублікувало фото Лесі Марущак з Проєкту МАРІЯ (Project MARIA) у статті про найкращі світлини Landskrona festival. Тоді ж, восени 2020-го, Проєкт МАРІЯ вперше мали змогу побачити в Україні, він відкрився у Національному музеї Голодомору-геноциду в Києві. Через рік, у листопаді 2021, розпочався його всеукраїнський тур, який реалізується за підтримки Світового Конґресу Українців. Моє перше знайомство з творчістю канадської художниці Лесі Марущак відбулося 2019 року під час Книжкового Арсеналу. На стелажі в одному з залів було представлено усі книги-претенденти на премію фестивалю «The Best Book Design». Тоді, серед десятків видань, моя рука потяглася саме до артбуку «МАРІЯ». З першого погляду фоліант приваблював лаконічністю оформлення, всередині він концептуально відрізнявся від геть усіх інших видань на сусідніх полицях. Разом з Лесею Марущак над створенням артбуку працював Ілля Жекалов, засновник і креативний директор артвидавництва Redzet LLC, в якому і вийшла друком книга. 2019 «МАРІЯ» здобула гран-прі Книжкового Арсеналу у категорії «найкращий дизайн книги» та перший приз у номінації «експериментальний дизайн». книга Лесі Марущак "MARIA" У Львові Проєкт МАРІЯ експонували у залах Історичного музею. У листопаді-грудні 2021 р. місто накривало кілька хвиль жорстких карантинів через стрімке поширення COVID-19, що спричинило справжній хаос у графіках роботи музеїв та галерей, тому потрапити на виставку вдалося лише в останній день перед її закриттям. Львівська експозиція Проєкту МАРІЯ була розгорнута у двох залах. Перша її частина - дуже чуттєва, ефемерна, багатошарова. Вона одразу провокувала вир емоцій, думок, спогадів. Хоча було відчуття, що широкоформатні роботи мисткині потребують більшого простору, вони наче були затиснені у камерних інтер’єрах історичної кам’яниці. Та не зважаючи на порівняно невелику виставкову площу, з кожною найменшою зміною ракурсу огляду експозиції відкривалися все нові та нові образи та бачення. фрагменти експозиції у Львівському історичному музеї, грудень 2021 р. Другий зал контрастував з першим своєю предметністю та жорсткістю. Зміна атмосфери відчувалася миттєво. Тут виразно прочитувалися відчуття напруги, жорстокості й безвиході. «Винуваті» — інсталяція з портфелів, схожих на ті, де виконавці страшних наказів носили списки родин для перевірки та агітаційні матеріали. Навпроти - інша інсталяція, дошка до якої масивними цвяхами прибиті картки зі світлинами та цитатами очевидців Голодомору. роботи видрукований на легкому шовку, тонкому і прозорому, як наша пам'ять «Невидима конфронтація, напруження та тиск пронизують простір виставки. Фотографії жертв Голодомору сусідствують із зображенням військових, чиїми руками чинився злочин. Інші роботи видрукований на легкому шовку, тонкому і прозорому, як наша пам'ять», — розповідає деталі про наратив виставки кураторка Катерина Радченко. Концепція проєкту будується на образі дівчини Марії, яка, всупереч рішенню диктатора Сталіна, вижила, на відміну від мільйонів жертв совєцького геноциду в Україні. Її образ втілює пам’ять мільйонів людей, її історія - компіляція багатьох спогадів про Голодомор. Роботи мисткині передають емоційну та раціональну відповідь на злочин, сформовану на основі візуальних доказів та вербальних історій про геноцид українців 1932-1933 рр. Їх мисткиня збирає в українській громаді Канади, таким чином надаючи голос жертвам трагедії. Важливою складовою проєкту Марущак стали свідчення надані Конґресу США жертвами Голодомору, яким вдалося вижити. Сучасна війна проти України спирається на ті ж види зброї, які нормалізувалися під час та після Голодомору: дезінформація, заперечення та приховування «Для мене було критично важливим уникнути монолітної мови та форми традиційних меморіалів, а натомість створити абстрактний простір, який би зіштовхував глядача із колективною пам’яттю про втрату. Сучасна війна проти України спирається на ті ж види зброї, які нормалізувалися під час та після Голодомору: дезінформація, заперечення та приховування. Марія — це метафора персонального та колективного страждання», — розповідає Леся Марущак. Леся Марущак, фото - Сергій Талочко Леся Марущак - канадська мисткиня українського походження, творчість якої спирається на історичні дослідження пам’яті й ідентичності і за допомогою чуттєвості та візуальності пробуджує глибинні емоційні відчуття. Серед інституцій, що мають її твори: Музей мистецтв Метрополітен, Європейський дім фотографії в Парижі, Бостонський Атенеум, Стенфордський університет, Колумбійський університет та Бібліотека Конгресу. Зараз художниця живе та працює в Оттаві та Альвені (Канада). Зі Львова Проєкт МАРІЯ поїхав до Харкова. Виставка відбулася у Художній галереї ім. Генриха Семирадського. Харківщина — регіон, що постраждав від Голодомору чи не найбільше. Важливим документом того періоду стали фотографії австрійського інженера Александра Вінербергера, який у ті роки жив у Харкові й зафіксував страшні наслідки геноциду: мертвих та голодних людей на вулицях тодішньої столиці. Саме ці архівні світлини в авторській обробці увійшли до серії COUNTING і представлені на експозиції. Харківську виставку також доповнили відеоартом Animatas #2 режисера Юрка Гупка. Назва містить посилання до латинського «animatus-animati» — «душі». На відео відвідувачі бачать розвішені на мотузках між деревами плахти легкої тканини, на яких надруковані архівні світлини. Розвіваючись, постаті на фото рухаються та створюють ефект присутності. Відео акомпанується розміреним, монотонним гулом, що ще більше підсилює відчуття реалістичності. фрагменти експозиції у Художній галереї ім. Генриха Семирадського, січень-лютий 2022 Проєкт МАРІЯ отримав більш як 10 міжнародних відзнак та демонструвався у дев’яти країнах, книга за мотивами проєкту потрапила до короткого списку Книжкової премії міжнародного фотофестивалю Rencontres d’Arles у Франції та фестивалю Athens Photobook у Греції. У планах - показ Проєкту МАРІЯ у низці інших міст України впродовж наступних двох років. Сама ж Леся Марущак розповіла, що вже працює над новим проєктом - гібридною інсталяцією SEEING RED: where have all the children gone, яку планує показати у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького вже 2023 року. Матеріал: Ія Степанюк Фото: Денис Панченко & Вікторія Якименко (Художня галереї ім. Генриха Семирадського), Сергій Талочко (портретне фото художниці Лесі Марущак), [esthète] Газета (Львівський Історичний музей)

Як вияв шани та солідарності з народом України, Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку (MoMA) у своїй галереї # 507 відкрив виставковий проєкт «In Solidarity», в межах якого представлені роботи митців, що народилися на території України. Серед експонатів - живопис, рисунки, скульптура та фотографії зі збірки MoMA. Олександр Архипенко "Постать у русі" (фрагмент), 1913 Куратори сформували експозицію з робіт митців, які колись народилися на територіях сучасної України. Хтось з них провів свої роки становлення у Києві, інші рушали до Берліна, Парижа, Москви, аби там стояти в авангарді сучасного мистецтва. Низка митців, здебільшого єврейського походження, знайшли прихисток від переслідувань у Нью-Йорку. Представлені на виставці роботи виконані у різних медіа та показують широкий спектр технік: від абстракції до фігуративу, від побутового до містичного, від хенд-мейду до індустріального арту. Серед митців, чиї роботи увійшли до проєкту "In Solidarity", - Луїза Невельсон (народилася у Переяславі), Соня Делоне-Терк (народилася у містечку Градизьк Полтавської області), Казимир Малевич (народився у Києві), Артур Фелліг, більш відомий під псевдонімом Weegee (народився у Золочеві, Львівська область), Джанет Собель (народилася у Катеринославі), Давид Бурлюк (народився на хуторі Семиротівка Харківської області) та інші. Луїза Невельсон "Це тихе місце", 1954-55 В експозиції проєкту також представлено уривок вірша Сергія Жадана українською та англійською мовами (у перекладі Джона Геннесі та Остапа Кіна). З початку війни український поет перебуває у Харкові, де займається гуманітарною діяльністю та записує інтерв’ю з мешканцями, які також залишилися у місті. На початку березня Польська академія наук висунула кандидатуру Сергія Жадана на Нобелівську премію з літератури.

У музеї Coral Gables відкрили виставку «Painting In Excess: Kyiv's Art Revival, 1985 – 1993», експозицію якої сформував живопис київських митців періоду перебудови та розпаду СРСР. Георгій Сенченко "Сакральний пейзаж Брейгеля", 1988 У грудні 2021 року виставку презентували у музеї Zimmerli Art Museum (Нью-Джерсі, США). Її завершення збіглося у часі з широкомасштабним вторгненням росії до України, тому багато робіт з українських колекцій не вдалося повернути додому. Завдяки гранту від Фонду Джона та Джеймса Л. Найта експозицію перенесли до Маямі та повторно презентували глядачам у музеї Coral Gables. Через нову фазу російсько-української війни експозиція набула «доданої вартості», твори набули нових значень та сенсів, оскільки вони є виразом бурхливого часу, який плекав незалежність України. «Виставка демонструє стійкість та рішучість України через призму драматичної візуалізації свободи та незалежності», – каже головна кураторка Coral Gables Museum Юні Віллалонга. «З огляду на поточні події, ці роботи — інтимне, емоційне та потужне вікно у серця українців». Олег Тістол & Микола Маценко "Пілсудський", 1993 Проєкт показує глядачам нові підходи та стилі українських художників-нонконформістів, творчість яких розвивалася у важкий період перебудови, розпаду СРСР та всупереч принципам насаджуваного соцреалізму. Усі 60 експонованих робіт, авторами яких є київські митці, вражають яскравістю та монументальністю, вони осмислюють нову історію, яка раніше перебувала під грифом «секретно», на них впливала нова сувора економічна реальність та екологічні випробування пост-Чорнобильської доби. Тиберій Сільваші "Гість", 1982 Виставка триватиме до 30 жовтня 2022 року. Усі отримані кошти організатори передадуть для допомоги Україні через фонд Razom for Ukraine. також читайте: THE CAPTURED HOUSE. ВИСТАВКА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА У БЕРЛІНІ Фото: пресслужба Coral Gables Museum

2016 року у Нью-Йорку, буквально через дорогу від авторитетного Музею американського мистецтва Вітні відкрився новий артпростір — Музей морозива (Museum of Ice Cream). Чудернацька назва, відсутність бодай одного гучного прізвища когось із митців на афішах, дорогі вхідні квитки — спочатку здавалося що це якийсь жарт, а не новий музей сучасного мистецтва, який у майбутньому зможе конкурувати з рештою музеїв Нью-Йорка. За рік свого існування і після відкриття трьох нових локацій в інших містах США, стало зрозуміло, що Музей морозива був своєрідною бомбою сповільненої дії для музейно-виставкової сфери, яка нарешті гучно вибухнула. Буквально за кілька місяців роботи цей музей став меккою для активних користувачів інстаграму, перед входом майже завжди є черга, а квитки потрібно купувати заздалегідь. Зараз інстаґрам-сторінка музею має 402,000 підписників, понад 500,000 фото з іменним хеш-теґом музею та сотні тисяч світлин з його геолокацією. Вхідні квитки розкуповують миттєво: у Нью-Йорку 300,000 квитків вартістю 18$ були продані он-лайн в перші 5 днів після їх появи на сайті, у Сан-Франциско квитки (вартістю вже 38$) були розпродані на пів року наперед за 90 хвилин. інсталяція The Beach (Пляж) в National Building Museum Що ж такого особливого пропонує своїм відвідувачам Музей морозива? Заради чого люди у розвинених та заможних країнах у ХХІ столітті ладні стояти у кількагодинних чергах і платити немалі гроші? Засновниця та ідейна натхненниця Музею морозива Меріелліс Бунн каже, що все це заради мистецтва. У численних інтерв'ю, на пресконференціях та виступах Бунн не втомлюється відповідати на закиди щодо того, що її музей — це просто пастка для зациклених на хайпі користувачів інстаграм. «Соцмережі, та інстаграм зокрема, не мали визначального впливу на те, як я формувала експозицію у Музеї морозива. Музей функціонує не завдяки інстаграму, а завдяки тому, що відвідувачі хочуть відчути себе частиною наших артінсталяцій, хочуть отримати позитивний досвід і, вже потім, поділитися ним зі своїми друзями через соцмережі. Рушійна сила нашого музею - не інстаграм, а емоції», - наголошує Бунн. Всі три локації Музею Морозива у США організовані за єдиним принципом — це серія залів з інтерактивними інсталяціями та фантасмагоричним оформленням на десертну тематику. Рожева кімната з велетенськими вишнями, що невагомо застигли в повітрі між зефірними хмарами, карамельне слоненя у натуральну величину, басейн, в якому можна «поплавати» у кольоровій кондитерській посипці; зал, де стіни та стеля повністю вкриті рожевими бананами, — це лише кілька варіантів артінсталяцій музею. Вхідний квиток дає можливість перебувати в цьому рожево-цукроворому мікрокосмі 90 хвилин. І хоча куратори музею заперечують, що відвідувачі приходять сюди лише задля модного візуального контенту, якби не бажання зробити ідеальні кадри для своїх інстаграм-сторінок, то, хто зна, чим би тут займали себе люди всі ці півтори години. Тому якщо головна ідея Музею морозива насправді популяризація сучасного мистецтва, а не просто можливість хайпанути в Інстаграмі, заперечувати той факт, що саме ця соціальна мережа, а не любов та інтерес до інсталяційного контемпорарі арту ключ до його шаленої популярності досить важко. виставкові зали Museum of Ice Cream у Нью Йорку Все нове — добре забуте старе. Після відкриття Музею морозива і його приголомшливого успіху подібні виставкові простори стали швидко з’являтися у містах навколо світу: Музей селфі, Музей відчуттів, артпростори присвячені кольору, мріям, піці, яйцю, льодяникам та рожевому вину... Концепція таких музеїв нової хвилі — не нова. Формат експозиції, коли інтерактивні артоб'єкт знаходяться у декількох тематичних залах музею (те, чим зараз активно користуються інстаграм- музеї), - був дуже популярним більш ніж 50 років тому. У 60-х роках 20 століття митці почали використовувати окремі зали музеїв та галерей, щоб творити імерсивні інсталяції. Такі 3D твори мистецтва створювалися під конкретний виставковий простір. Тоді мистецтво у буквальному сенсі вийшло за рамки та зійшло з постаментів, у яких і на яких жило раніше у формі картин та скульптур, воно стало імерсивним та інтерактивним, глядачі стали його невіддільною частиною. інсталяція Yayoi Kusama «Дзеркало/Нескінченність» Вплив інсталяційного мистецтва 60-х років зараз чітко прослідковується в усіх інстаграм-музеях нової хвилі. Японська мисткиня Яйої Кусама почала активно працювати у жанрі імерсивної інсталяції на початку 60-х років XX століття, зараз її ексцентричні інсталяції є одними з найбільш пізнаваних у світі. 1963 року Яйої Кусама вперше представила свою легендарну інсталяцію «Дзеркало/Нескінченність» (серія дзеркальних кімнат з різними артоб'єктами та світловими ефектами, відображення яких у дзеркальних площинах створюють ефект нескінченність), а вже 2018 року ідентична інсталяція під назвою Infinity Room збирала натовпи інстаграм-спраглих відвідувачів у Бруклінському музеї Dream Machine. 2002 року Кусама створила імерсивну інсталяцію «Кімната Забуття» (Obliteration Room) для Квінслендської Артгалереї. Це умебльована білосніжна кімната, у якій відвідувачі можуть клеїти різнокольорові кружечки будь-де, де вони захочуть, таким чином створюючи зовсім новий твір мистецтва. Влітку 2018 таку саму інсталяцію запропонував своїм відвідувачам музей рожевих вин The Rose Mantion у Нью-Йорку, різниця полягала лише в тому, що колір наклейок тут був обмежений кольоровою гаммою рожевого вина. «Начинка» майже усіх сучасних інстагарм-музеїв — яскравий приклад того, що все нове — це добре забуте старе. інсталяція Yayoi Kusama «Кімната Забуття» Як сучасне мистецтво потрапило в інстаґрам? 2012 року у лондонському Барбікан Центрі відкрилася інсталяція «Кімната Дощу» (The Rain Room): суцільна стіна дощу, яка частково зникала у тому місці, де хтось з відвідувачів проходив під нею. Ця виставка стала однією з перших артсенсацій в інстаґрамі. Потім соцмережу «підірвали» нові Дзеркальні кімнати Яйої Кусами та світлові артінсталяції Джеймса Таррелла. Звичайно, важко навіть уявити, щоб ці митці творили свої роботи хоч з мінімальним розрахунком на те, щоб хайпанути в інстаґрамі чи щоб їх артоб’єкти виграшно виглядали в об’єктивах смартфонів, але завдяки цій соціальній мережі їх твори набули абсолютно нових значень та отримали мільйони нових прихильників навколо світу. Приголомшливий онлайн успіх цих артпроектів свідчив про те, що широка аудиторія була спрагла саме до таких видовищних експозицій. У деяких містах люди чекали в чергах по 8 годин заради одного вдалого кадру «під дощем». Вже за кілька років виставки Wonder в Renwick Gallery, The Beach у National Building Museum, геометричні світлові форми Таррелла в Ґуггенхаймі били всі рекорди популярності серед користувачів інстаграм. Саме тоді деякі спостережливі люди зрозуміли, що перед ними відкривається величезна кількість нових бізнес-можливостей, адже попит на інстаґрам-орієнтовані експозиції в рази перевищує пропозицію. інсталяція «Кімната дощу» в Барбікан Центрі, Лондон Серед таких спостережливих людей була і засновниця Музею морозива Меріелліс Бунн та ще декілька десятків креативних мілленіалів, які запустили хвилю «інстаграм-музеїв» у широкий світ. Майже миттєва популярність таких музеїв довела, що у XXI столітті люди йдуть у музей не лише, щоб подивитися на твори мистецтва, а ще й для того, щоб сфотографувати їх чи себе на їх фоні та розмістити це у соцмережах. На відміну від традиційних музеїв, інстаґрам-музеї пропонують своїм відвідувачам кілька приємних бонусів — ніяких заборон щодо фото і відеознімання, можливість долучитися до створення предмета мистецтва або побачити себе безпосередньо всередині нього, опинитися сам на сам в оточенні елегантних форм та хорошого освітлення, словом, все, що потрібно для привабливого кадру, який збере сотні «лайків». Адже сьогодні, коли соцмережі стали невіддільною частиною нашого життя, для багатьох людей задоволенням є не лише безпосереднє споглядання мистецтва, а ще й можливість похизуватися цим перед аудиторією своїх фолловерів. Мистецтво чи фотозона? Але чи все те, що відвідувачі бачать в інстаграм-музеях, має право називатися мистецтвом? Де та тонка межа між артінсталяцією і фотозоною для селфі? Наприклад, виставка «Пляж» (Beach) у National Building Museum і її центральний експонат — басейн площею 900 квадратних метрів, наповнений мільйоном білих пластикових кульок, — це, однозначно, мистецтво, натомість кімната з таким же басейном і жовтими кульками в інстаграм-музеї Color Factory має дуже сумнівну мистецьку цінність. Ще один приклад: у творчому доробку художника Сола Левітта є багато різноколірних стін, і якщо не знати нічого про творчість митця, то ці його роботи багато людей могли б легко сприйняти як чергове оформлення чергового інстаграм-музею, наприклад, того ж Color Factory у Сан-Франциско. Різниця між стінами Левітта та фрагментами інсталяцій у музеї Color Factory полягає в контексті створення цих артоб'єктів. Левітт був яскравим представником концептуального мистецтва та мінімалізму, він творив свої роботи у певний період, якому було притаманне таке мистецтво, без жодного огляду на якісь додаткові опції їх подальшого використання (як, наприклад, фон для класних фоточок для інстаґрам). Тому авторитетна арткритика та мистецтвознавці кажуть, що стіни Сола Левітта - це однозначно мистецтво, а от стіни інсталяцій у музеї Color Factory - все ж таки просто гарний фотофон. інсталяція The Beach в National Building Museum У традиційних музеїв та інстаграм-музеїв нової хвилі також досить різна мета. Завдання перших полягає у тому, щоб через споглядання творів мистецтва спонукати відвідувачів до роздумів, надати можливість досліджувати нові форми, кольори та матеріали, в той час, як артпростір на кшталт Музею Морозива мають яскраво виражену комерційну складову своєї діяльності. Нью-Йоркську філію Museum of Ice Cream, наприклад, фінансово підтримало 30 великих корпорацій, серед яких впізнавані у цілому світі бренди Dove, Fox, Tinder (логотипи яких, до речі, можна побачити серед інсталяцій). Шукаючи відповідь на питання, що ж саме демонструють нам в інстаграм-музеях, сучасне мистецтво чи його імітацію, варто задуматися над тим, що залишається у нас після відвідин таких місць, чи провокують вони на роздуми, чи допомагають подивитися на речі під новим кутом? Чи все, що маємо у підсумку, — лише ефектне фото для інстаграму. Сол Левітт, малюнок на стіні #368, фрагмент експозиції у Walker Art Center, Мінеаполіс, 1982 Зйомка (не) заборонена. І доки музеї нового покоління активно збирають лайки (і чималенькі суми за вхідні квитки), традиційні музеї почали дещо непокоїтися щодо непорушності свого авторитету у швидкоплинному сучасному світі (адже далеко не в кожного з них «схована» виставка Таррелла у розкладі на наступний рік, щоб забезпечити позитивні показники відвідуваності). «Люди, які працюють у музеях, дуже неоднозначно ставляться до появи таких інстаграм-виставок, але всі вони погоджуються з тим, що це явище змінює уявлення про те, чим саме мистецтво приваблює відвідувачів. Людям подобається не просто дивитися на твори мистецтва, їх захоплює можливість стати центром експозиції, зануритися у мистецтво, взаємодіяти з ним, стати його частиною. Щоб витримувати конкуренцію з цими модними та яскравими експозиціями, які активно з’являються у містах світу і збирають натовпи відвідувачів, традиційним музеям потрібно вчитися додавати деякі компоненти таких експозицій до своїх виставок (фотозони, візуальні спецефекти, інтерактив тощо)», - розповідає в одному зі своїх інтерв’ю Александра Бараш, наукова співробітниця нью-йоркського університету, спеціаліст з маркетингу. світлова інсталяція Джеймса Тарелла у музеї Гуггенхайм, Нью-Йорк Перше, що довелося змінити традиційним музеям, аби «бути на одній хвилі» зі своїми відвідувачами, — це правила щодо фотографування та фільмування. Багато музеїв впродовж років забороняли фотографування, пояснюючи це захистом авторських прав митців та шкідливістю спалахів фотокамер для творів мистецтва. Тепер, щоб бути конкурентоспроможними, їм терміново довелося змінювати ці правила. Соцмережа інстаґрам стала невіддільною частиною життя людей. Раптом всі стали фотографувати та викладати у свої профілі все що їдять, одягають, куди подорожують і в які музеї ходять. Продовжувати забороняти відвідувачам фотографувати стало для музейників своєрідною сізіфовою роботою. Зараз музеї, у яких заборонено фотографувати — рідкість, і такі зміни відбулися буквально протягом останніх п’яти років. Деякі пішли навіть далі й не просто дозволяють відвідувачам робити фото, а ще й активно заохочують до цього, вигадуючи спеціальні хеш-теґи, організовуючи події та вдаючись до інших маркетингових хитрощів. Коли музеї відкривають «selfie friendly» виставки, це автоматично стає топ-івентами у їх календарях. Так, наприклад, 2015 року Renwick Gallery представила відвідувачам імерсивний артпроєкт Wonder. В одному з залів була величезна веселка, створена з майже 100 км кольорових ниток, стіни іншого залу були щільно вкриті мертвими комахами, а ще була композиція з десяти веж, склеєних з листочків для записів, які височіли над людьми. Виставку назвали водночас прекрасною і химерною і тоді, 2015 року, вона стала інстаграм-сенсацією. За 6 тижнів музей зібрав відвідувачів більше, ніж бачив за весь попередній рік. Експозиція «Пляж» (інсталяція з велетенським басейном, наповненим пластиковими кульками та пляжними лежаками навколо) у National Building Museum за два місяці зібрала річну кількість відвідувачів музею. Hirschhorn Museum за 3 місяці експозиції Kusama Infinity Mirrors збільшив кількість своїх постійних зареєстрованих відвідувачів на приголомшливих 6566% (до виставки було 150 зареєстрованих членів, а після виставки - 10000). «Інстаграмність» проєктів приводить до музеїв тих, хто за інших умов взагалі б не завітав сюди ніколи. Такі люди бачать яскраві фото з музею у соцмережі та хочуть собі такі ж, тому й відвідують виставки. фрагменти інсталяцій арт-проєкту Wonder в Renwick Gallery, Вашингтон, 2015 Для музеїв, які все ж зберегли певні обмеження щодо фотографування всередині, контролювати цей процес досить важко. Наприклад, інсталяція James Turell 2013 року на стелі Ґуґґенхайма вражала кольористикою та простотою форм, що перетворило її на справжній магніт для інстаграм-фанів. Мережу заполонили тисячі фото цієї інсталяції незважаючи на те, що митець особисто просив не поширювати фото його твору в інтернеті, щоб не зіпсувати індивідуальні враження відвідувачів, які прийдуть побачити її вперше на власні очі. Дослідження на цю тему підтверджують, що перегляд сотень чи тисяч фото творів мистецтва інших людей неодмінно вплине на те, як відвідувач буде сприймати артоб'єкт, побачивши його особисто. До того ж всі люди по-різному обирають, що саме фотографувати і на яких деталях фокусуватися, тому, звертаючи увагу лише на те, що зацікавило інших відвідувачів, можна пропустити багато цікавих деталей. Відвідини музею, зрештою, — дуже індивідуальний досвід. Дослідження також показали, що часто люди зациклюються безпосередньо на процесі фотографування, а не на об’єктах у кадрі, і це дуже відволікає від споглядання і сприйняття власне мистецтва. Подобається нам це чи ні, сьогодні саме соцмережі є вагомим чинником того, що до музеїв приходить більше нових відвідувачів — головне, що вони приходять. Якби не інстаґрам, багато людей, можливо, ніколи б не завітали до музею, не познайомилися з мистецтвом особисто і не показали б частинку цього мистецтва тисячам інших користувачів соцмережі у своїх профілях з хештеґами #instamuseum та #instaart. Цей матеріал вийшов друком у нашому #4/2019 Авторка: Ія Степанюк

Український Дім презентував змінну виставку воєнних плакатів на фасаді власної будівлі. Серію створили українські митці у дні війни. Унікальна змінна експозиція представить плакат у нетиповій формі полотен широкоформатного друку, розміщених на фасаді будівлі Українського Дому, який у найближчі місяці перетвориться на своєрідну галереєю просто неба та «говоритиме» із глядачами про єдність намірів та почуттів — незламність українців. З 19 травня і впродовж місяця у межах змінної виставки можна переглянути 9 робіт українських художників, які є промовистою мистецькою відповіддю на повномасштабне воєнне вторгнення рф в Україну. Оскільки будівля Українського Дому знаходиться у центрі Києва, на підвищенні Володимирської гірки, виставка монументальних плакатів буде чудово помітною як пішоходам, так і автомобілістам, маршрути яких пролягають через центр столиці. Організатори та митці сподіваються, що розміщені на фасаді плакати будуть надихати та підтримувати киян, які весь цей час знаходились у столиці або тільки-но повернулися додому. У межах першого циклу виставки представлені роботи митців та мисткинь, які працюють у різних напрямках та стилях — Даша Подольцева, Антон Логов, Данило Галико, Олег Грищенко, Нікіта Тітов, Женя Полосіна, Олександр Грехов, Катерина Степаніщева, Олексій Сай та Іван Сай. Виставка монументальних воєнних плакатів є частиною міждисциплінарного проєкту «Голоси», який було розпочато Українським Домом онлайн, щоб задокументувати голоси відважних українців, які протистоять злу, що прийшло з війною на нашу землю. Складовими проєкту є тексти літераторів та поезія, відеоролики, роботи ілюстраторів та художників, фотографії, музика та гумор. Український Дім планує щомісяця оновлювати виставку таких монументальних плакатів на Європейській площі столиці. також читайте: УКРАЇНА-РОЗП’ЯТТЯ. ПЕРША ВИСТАВКА ПРО НОВИЙ ЕТАП РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ Джерело & фото: пресслужба Українського Дому

Zines – яскрава та самобутня течія американського та європейського самвидаву (self piblishing). Упродовж останніх років ця категорія незалежної преси (indie press) переживає справжнє відродження (особливо серед міленіалів та адептів різних субкультур) і виходить на якісно новий рівень. ЯК ПРАВИЛЬНО ВИМОВЛЯТИ? Вичерпну і зрозумілу відповідь на це запитання в одному зі своїх твітів дав Каньє Вест. Далі пряма цитата: Укр. транскрипція – [з-і-н] -одн., [з-і-н-и] – множ. ЩО ТАКЕ ZINE? Zine – журнал, що випускає незалежний видавець, а не медіакорпорація. За понад 80 років свого існування zines пройшли довгий шлях від розтиражованих на ксероксі та мальованих від руки памфлетів невеликого формату до журналів якість друку і контент яких здатні здивувати навіть найвибагливіших медіаспоживачів. Zines рефлексують на найрізноманітніші культурно-соціальні теми, їхня читацька аудиторія - не широка і здебільшого дуже нішева, тиражі – невеликі, а питання, що підіймаються, - часто контроверсійні та концептуальні. Створення такого нового медіаформату стало способом обійти цензуру традиційних засобів масової інформації та водночас завдяки своїй оригінальності, не загубитися у потоці однотипної періодики; zines – це також не стільки про прибутковий медіабізнес, як про поширення певного меседжу, яким особисто переймаються автори видання. Видавці zines часто або просто «виходять в нуль», або навіть залишаються «в мінусі», для них – це радше хобі, а не основна робота чи джерело прибутку. З початку свого існування zines були майданчиками для вільного висвітлення найрізноманітніших тем. На їхніх сторінках автори самотужки друкували той контент, від якого відмовлялися великі гравці медіабізнесу, бо розуміли, що це не принесе їм ані прибутку, ані значного приросту аудиторії. Цей жанр indie press крутий тим, що його може робити буквально будь-хто, він не потребує капітальних вкладень, спеціальних знань та вмінь. Не дивно, що культові zines, які ще років 20-30 тому задали тон світовій zine-індустрії, малювалися кульковими ручками та маркерами, друкувалися на звичайних друкарських машинках чи принтерах, тиражувалися на ксероксі. Головне у цій справі - бажання, а не ресурс. До 1990-х років більшість zines у США, Європі та й в Україні виготовлялися у, так би мовити, кустарних умовах і тиражувалися за допомогою звичайної офісної копіювальної техніки. На початку 2000-х завдяки розвитку друкарських технологій і появі цифрового друку, концепція виготовлення zines кардинально змінюється: тепер це не обов’язково «перексерені» журнальчики, це, також, повноцінні і якісно видані часописи, за друк яких платить сам автор. Завдяки появі численних приватних друкарень, які пропонували порівняно недорогі послуги, автори zines нарешті могли собі дозволити оплатити професійний і якісний друк невеликого тиражу свого видання. 2000-ні стали новою ерою zine-культури, яка подарувала шанувальникам indie press чимало культових видань. ВИТОКИ ZINE-КУЛЬТУРИ У США У 1920-тих США стає епіцентром розвитку і популяризації наукової фантастики. Мільйонна армія прихильників нового жанру, відчуваючи дефіцит спілкування і комунікації між собою, створює мережу так званих «fan magazines», скорочено «fanzines». На сторіках журналів (часто мальованих від руки) фани обговорювали та ділилися враженнями про найновіші фільми та книги. З часом представники інших субкультур почали адаптовувати цей простий і доступний формат медіа «під себе». Частинка «fan» так і залишилася десь у 20-х роках XX століття, нові видавці почали робити просто «zines». Фанзін 1933 року - Science Fiction: The Advance Guard of Future Civilization Популярні zines першої хвилі часто асоціюються з протестними рухами та риторикою найрізноманітніших меншин і субкультур. У 1970-тих zines стали неофіційними рупорами панк-культури, з їхньою допомогою рекламували нові музичні гурти, яким було важко пробитися на сторінки мейнстримних музичних журналів. Існує думка, що назва музичної течії «панк» з’явилася завдяки однойменному zine – «Punk». Він став неофіційним виданням андеграундного мистецтва і музики Нью-Йорку у 1970-х. Тісні зв’язки з zine культурою мав і феміністичний рух у США, особливо фемінізм так званої третьої хвилі. В 1990-х феміністична панк-спілка Riot Grrrl активно використовувала zines, щоб публікувати контент, який через цензуру не надрукувало б жодне тогочасне мейнстримне ЗМІ. На сторінках своїх zines вони обговорювали гострі питання пов’язані з сексуальністю, сексуальним насиллям та об’єктивацією жінок у суспільстві. У 1980-х в Америці щороку друкувалися тисячі журнальних самвидавів. 1982 року Майк Ґандерлой (Mike Gunderloy) починає видавати «зін про зіни» Factsheet Five. Це був каталог американських і закордонних zines, що став своєрідною базою даних для усіх, хто цікавився самвидавом. Зараз Factsheet Five - джерело номер один для вивчення феномену світової zine культури. ZINES І УКРАЇНСЬКИЙ САМВИДАВ Український самвидав XX століття – окреме і дуже цікаве явище. Попри «залізну завісу» і жорстку цензуру радянської влади, в Україні друкувалися найрізноманітніші самвидави. Головна відмінність вітчизняного самвидаву XX ст. від американського – це абсолютне підпілля, тобто існування поза радянським законодавством. Нашим indie-видавцям доводилося дбати не лише про те, де взяти творче натхнення та кошти на друк, а ще й про особисту безпеку і цілковиту анонімність. Появу українського терміна «самвидав» пов’язують з ім’ям харківського письменника Івана Багряного. 1929 року він своїми силами видав збірку «Ave Maria» і замість назви видавництва вказав «Сам» і рік друку. Розповсюджував свої книги Багряний теж самостійно через невелику мережу книгарень, щоправда, навіть попри таку секретність радянська влада все одно дізнавалась про ці примірники й конфісковувала їх. замість назви видавництва Іван Багряний вказав «Сам», так з'явився термін "самвидав" У США у 1960-80-х роках будь-хто міг випускати zine на будь-які (навіть найхимерніші та контроверсійні) теми, окрім хіба що тем екстремізму, пропагування насилля та подібних; звичайно, робити це доводилося за власний кошт, але якщо ресурси та гроші таки знаходилися, то випускати zines було громадянським правом кожного. В Україні ж у ці роки робити таке легально було просто неможливо. У радянський час всі твори, надруковані не у державних друкарнях визнавалися поза законом, а державні друкарні, своєю чергою, не друкували нічого іншого, крім затвердженої партійною верхівкою продукції, що мала відповідати офіційній ідеології, ось і виходило замкнуте коло, прорвати яке незалежними («інакомислячим») часописам було неможливо. Справжній сплеск суспільного інтересу до самвидаву в Україні стався в часи так званої «хрущовської відлиги». Ідею самостійно видавати журнали, газети, вісники і памфлети підхоплюють десятки українських громадських діячів та митців. Український самвидав почав дуже швидко поширюватися. Власноруч видана періодика була єдиним способом висловити опозиційну до радянської влади думку та розповісти людям за кордоном, що ж насправді відбувалося за залізною завісою (для цього самвидавну періодику контрабандою передавали на Захід). Друкарські машинки з українським текстом були рідкістю, тому часто користувалися машинками з російським текстом, використовуючи цифру «1» замість букви «і». Про ксерокопіювальну техніку, яка у США була у вільному доступі, у радянський час і думати було марно. Такі машини були лише в кабінетах спецслужб та військового керівництва і за їхнім використанням був дуже пильний нагляд. Все для того, щоб не допустити виготовлення самвидаву. У 1960-70-х роках самвидав стає причиною реальних тюремних строків і таборових заслань. Його поширення кваліфікували як антирадянську пропаганду та агітацію. За такими звинуваченнями влада почала масово арештовувати українську інтелігенцію. Тоді вироки отримали брати Богдан і Михайло Горині, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Стасів-Калинець та ще кілька десятків українців. Український самвидав об’єднав найрізноманітніші верстви населення, тому існувала величезна жанрова різноманітність. Свій самвидав друкувала церква, існували окремі ніші спортивного (особливо футбольного) і музичного самвидаву. Перший періодичний самвидав про рок-музику «Біт Ехо» (1967) робився у Харкові. А у 1980-х випускався популярний машинописний «Рок-кур’єр». Самвидав кінця 1980-х початку 1990-х творило багато тих самих людей, що цим займалися десятьма або й двадцятьма роками раніше, повернувшись з таборів та відсидівши строки. Зі здобуттям незалежності, ліквідацією цензури і появою інтернету українська друкована indie press потроху стала зникати з читацького горизонту. Але у 1990-х і 2000-х все ж виходило у світ кільканадцять вітчизняних zines, які дозволяли стверджувати, що український самвидав скоріше живий, ніж мертвий. Піонерами революційних мистецьких медіа в Україні були часописи «Кур’єр Кривбасу», «Кальміус» та «Сучасність» (останній, до речі, «прогримів» після друку «Рекреацій» Андруховича). У Харкові трохи пізніше з’явився журнал «Ґіґієна», до створення якого був причетний Сергій Жадан. Від перших чисел «Ґіґієна» здобула популярність у колах харківської та київської молоді, ставши зразком справжньої класики українського самвидаву. Журнальні матеріали читачі переписували вручну і копіювали на ксероксі, розповсюджували у студентських колах і багато обговорювали на університетських лекціях, у буфетах і «курилках». Вже вкінці 1990-х у Дніпрі почав виходити журнал «Наш». Це був повноколірний глянець, але не про гламур, а про постмодернізм, авангардне мистецтво і субкультуру. Там друкувалися ґонзо-репортажі з панк-фестивалів, гостра сатира, контроверсійні для того часу фото серії. В Івано-Франківську 1990 року з’являється перший номер «часопису тексту й візій» – журнал «Четвер». Його макет український письменник Юрій Іздрик робив користуючись друкарською машинкою, ножицями і клеєм ПВА. Наклад у 100 примірників тиражувався на єдиному на той час ксероксі у місті, який був у прокуратурі. «Четвер» виходив друком впродовж 20 років і відіграв роль стартового майданчика для багатьох авторів укрсучліту. «Четвер» - часопису тексту й візій Серед яскравих представників українського indie-press 2010-х не можна не згадати про La Boussole. Прем’єрний номер «першого незалежного естетичного видання про подорожі Україною» вийшов друком 2014 року. Вже добре відома і впізнавана закордоном естетика «зінів» нової хвилі (типу KINFOLK, CEREAL чи MY RESIDENCE) для українських міленіалів стала чимось новим і дуже привабливим, а La Boussole, по суті, перші, хто змогли якісно адаптувати цю естетику до українських реалій. ЧОМУ ZINES ВАЖЛИВІ? Zines – цікаве і потужне джерело інформації про культуру та суспільне життя предіджитальної доби. На сторіках самвидаву починали свій творчий шлях багато митців, яких сьогодні вже називаємо класиками та метрами сучасної артсфери. Тому якщо говорити про дослідження мистецьких течій і рухів, які зароджувалися і розвивалися впродовж всього ХХ століття, то zines – це першоджерела, які можуть розповісти багато унікальної інформації. Варто зауважити, що хоча багато іноземних та вітчизняних zines намагалося перейти в онлайн, як показали час і досвід, цей формат все ж про друк і тактильний контакт з читачем, а не просто про віртуальну передачу інформації. Тому не дивно, що культові zines так і залишаються вірними старим-добрим друкарським верстатам. Для тих, чиї голоси зазвичай залишаються непочутими, zines стають додатковими рупорами. Сьогодні «зіни» набувають найрізноманітніших форм – це може бути збірка поезій, колекція фотографій, серія малюнків чи ілюстрацій, колажі з журнальних вирізок або комбінація всього перерахованого вище, насправді, будь-що, на що лише спроможеться фантазія видавця. Тут немає якихось обмежень чи редакційної політики, потрібно лише бажання надати своїм думкам і творчості фізичної форми. «Зіни» можуть стати справжньою знахідкою для молодих митців та літераторів, які вже встигли почути вирок «не формат» від мейнстримних ЗМІ та артмайданчиків. Кажуть, все нове – це добре забуте старе, тому, цілком можливо, що 20-ті роки ХХІ століття стануть часом, коли zines здійснять своє велике повернення.